Коли ми тільки одружилися, я боялася свою свекруху більше, ніж директора на першій роботі 
– борщ пересолила,
– прасую сорочки не з того боку,
– сина “загнала” роботою.
Спочатку я мовчала. Потім — злилася.
А потім одного дня випадково почула її розмову з подругою:
– Не знаю, як вони там без мене… Я ж йому ніколи навіть кашу не давала холодною…
І тоді щось у мені перевернулося.
Вона не сварилася — вона просто вчилася відпускати.
Відпускати свого хлопчика, який тепер — мій чоловік.
І мені стало її шкода. Не з жалості, а з розуміння. Бо колись, можливо, я теж сидітиму на кухні й думатиму, чи не змерз мій син, чи нагодувала його дружина,
чи хтось його любить так само, як я колись.
Свекруха — не ворог. Вона просто ще не навчилася бути “трохи осторонь”.
А далі сталося щось, що змінило наші стосунки назавжди…Наступного тижня я сильно захворіла. Температура, слабкість, голова гуде — чоловік на роботі, я вдома сама.
Дзвінок у двері.
Відчиняю — стоїть вона. Моя “страшна свекруха”.
У руках — каструля борщу, теплий плед і аптечка.
– Ти ж нічого не їла, правда? — сказала вона тихо.
Я не втрималася й заплакала. Не від слабкості — від того, що зрозуміла: вона просто хвилюється. По-своєму, але щиро.
З того дня ми перестали воювати. Вона більше не критикувала, я — не ображалася.
Бо в якийсь момент дві жінки, що люблять одного чоловіка, зрозуміли одна одну.
💛 І знаєте що? Тепер я не боюся стати свекрухою.
Бо, здається, я вже знаю, як це — любити і відпускати одночасно.
