— Мама завтра переїжджає, — сказав Данило, із задоволенням закидаючи до рота шмат запеченої курки. Сказав так буденно, ніби озвучив прогноз погоди на ранок. У тембрі не бриніло ані краплі сумніву чи запитання — лише констатація, загорнута в самовдоволену добродушність людини, що нібито прийняла єдино правильне рішення за всіх.
Лада повільно поклала виделку на тарілку. Не кинула, не грюкнула — саме поклала, неприродно точно. Дзвін металу об фаянс у цю мить здався оглушливим. Вона неквапом доїла салат, проковтнула і зробила ковток води. Увесь час не відводила погляду з чоловіка. Він був рівний, уважний, майже дослідницький, наче бачила його вперше.
Данило, поглинений вечерею та власною значущістю, цієї зміни не відчитав. Він чекав реакції — звісно ж, захопленої і вдячної за турботу.
— Свою двійку здаватиме, — продовжив він, витираючи кутики губ серветкою. Видно було, що смакує момент. — Уявляєш, яка надбавка до пенсії? І нам підмога. Вона ж куховарить як богиня, та й зі збиранням долучиться, тобі легше стане. Я вже з рієлтором домовився: клієнти чудові, порядна молода пара.
Він сяяв. Сяяв, наче до блиску натертий самовар. Нагадував фокусника, що витяг із капелюха не кролика, а цілого слона, і тепер чекає нестримних овацій. Він вирішив, він усе організував, він ощасливив усіх: і матір, і дружину. Зразковий син, ідеальний чоловік. От тільки Лада не поспішала плескати.
Вона трохи схилила голову, на вустах майнула усмішка. Та від неї Данилові стало млосно, наче по спині пройшов крижаний протяг. У ній не було радості чи тепла — лише холодний, гострий, мов лезо, інтерес хірурга, що оглядає операційне поле.
— Чудова думка, любий, — її голос був рівний і лагідний, у різкому контрасті з поглядом. — Просто геніальна. Але знаєш, що було б ще краще? Щоб нікому не було прикро. Щоб справді чесно.
Данило нерозумно насупився. Підступу не вловив — ще купався в ейфорії власної великодушності. Він бачив самі плюси: безкоштовний кухар, безкоштовна прибиральниця і додаткові гроші в сімейний бюджет, які можна спустити на спінінги та нову приставку.
І тут Лада вдарила. Вона подалася вперед, сперлась ліктями об стіл, і у голосі зазвучала сталь.
— Якщо твоя мама перебирається до нас, а свою квартиру здає, то давай я й свою маму сюди запрошу — для повного щастя? Подивимося, хто кого швидше виживе!
Данило поперхнувся, закашлявся, враз почервонів. Дивився на дружину так, ніби вона запропонувала не покликати тещу, а поселити у вітальні голодного алігатора.
— Ти що, здуріла? — видушив він, відпивши води. — До чого тут твоя мати? Це інше!
— Чим інше, Даниле? — Лада не підвищувала голос — її крижаний спокій діяв сильніше за крик. — Розтлумач. Твоя мама самотня — і моя самотня. Твоя хоче допомагати — і моя певна, що без її допомоги нам ніяк, щодня мені про це говорить. Твоя матиме приємну надбавку, а моя зекономить на комуналці. Справедливо? На мій погляд — більш ніж.
— Але… але моя — тиха, не заважатиме! — метнувся він до першого-ліпшого аргументу, і сам зрозумів його кволість.
— А моя що — з барабаном носитиметься? — усміхнулася Лада. — Моя — чистий янгол порівняно з деякими. Інтелігентна жінка, вчителька музики з сорокарічним стажем. Вечорами виконуватиме Шопена. Рояля, ясно, нема — купимо синтезатор. Хіба не краса? Дім і культура.
Данило кліпав, як риба на піску. Він загнав себе у пастку власними ж тезами. Будь-яке «проти», що принижувало б її матір, виглядало б як образа та подвійні стандарти. Він не міг сказати: «Моя краща, бо моя». Сів у примітивну шахову комбінацію, мов новачок.
— Ну що, коханий? — Лада взяла виделку і демонстративно наколола огірок. — Кличемо обох? Третя кімната якраз пустує. Поставимо два ліжка — з боків. Буде весело. Справжня італійська сім’я. Домовились?
Він мовчки відсунув тарілку. Апетит розвіявся. Дивився на дружину й розумів: не жартує і не блефує. В очах палав азартний, нещадний вогонь стратега. Він усе ще вірив, що це дурний каприз і вона отямиться. Просто не знав: лукавий план вигадала не вона, а її геніальна матір годину тому по телефону — і машина вже рушила.
За два дні їхня трикімнатна оселя перестала бути «їхньою». Перетворилася на полігон, нейтральну смугу, де схрестилися дві держави. Першою приїхала Тамара Йосипівна. Не увійшла — вкотилася в передпокій, мов куля для боулінгу, за нею — Данило, навантажений двома картатими торбами і старою, але доглянутою валізою на коліщатах.
— Приймайте гостю! — оголосила з порога, окидаючи помешкання хазяйським оком. — Данилку, валізу одразу в кімнату, торби — на кухню, там харчі, щоб не зіпсувались. Ладо, а це що за пил у кутку? Треба протерти.
Вона діяла напористо, без пауз, заповнюючи простір собою. Її енергія була схожа на стихію — гучна, всеохопна, не терпить заперечень. Одразу — на кухню: відчинила холодильник, поцокала язиком, побачивши напівпорожню полицю, і заходилася діставати домашні заготовки, рішуче відтісняючи баночку з Ладиними оливками у найдальший кут. Дозволів не питала — встановлювала свій єдино правильний порядок.
За годину продзвонив другий дзвінок. На порозі безшелесно з’явилась Олена Марківна. Елегантне пальто, в руці невеликий витончений саквояж. Повна протилежність Тамарі Йосипівні — не цунамі, а рівень води, що неухильно піднімається, і помічаєш це, коли вже по коліно.
— Доброго вечора, — м’яко привіталася, підставляючи Ладі напудрену щоку. — Даниле, вітаю. А у вас, бачу, гості.
Погляд ковзнув передпокоєм і зупинився на Тамарі Йосипівні, що виринула з кухні з вологою ганчіркою.
— Тамаро Йосипівно, — представив матерів Данило, відчуваючи, як спиною котиться холодний піт.
— Олено Марківно, — кивнула мати Лади з ввічливою, але прохолодною усмішкою.
Перша кров пролилася того ж вечора. Після вечері з привезених Тамарою Йосипівною котлет компанія перебралася до вітальні. Тамара, як повноправна господиня, вмостилася в Даниловому улюбленому кріслі та владно взяла пульт. Рівно о дев’ятій починався її серіал — нескінченна сага про жіночу долю.
— Так, зараз «Уламки щастя», — оголосила, клацаючи кнопкою. — Перепрошую, — тихо, але наполегливо озвалася Олена Марківна з дивана. — А можна «Культуру»? Сьогодні трансляція з Віденської опери. Хочеться чогось для душі, а не оцього.
Слово «оцього» пролунало, як вирок дешевому ширвжитку. Тамара повільно повернула голову. Обличчя, розчервоніле після вечері, затягнулося грозою.
— Я весь день на ногах, перевезення, втомилась. Хочу свій серіал і спокій.
— Відпочивати можна й із заплющеними очима, — парирувала Олена, не міняючи ввічливого тону. — А добра музика заспокоює нерви. Даниле, ти ж не проти Моцарта?
Данило відчув себе мішенню під двома прицілами.
— Мами, ну навіщо? Давайте новини — компроміс.
Та компромісу не існувало. Це була сутичка не за канал — за владу. Лада, в іншому кутку дивана, мовчки спостерігала, з ледь помітною тінню усмішки.
Вранці війна перейшла на новий рівень. О сьомій стартувала битва за ванну. Тамара займала її першою і надовго, з плескотом води та народними наспівами. Олена чекала з кам’яним обличчям, а потім замикалася не менше — лише в мертвій тиші, що дратувала ще сильніше. Данило, спізнюючись, чистив зуби на кухні.
Холодильник став мапою бойових дій. Праворуч — шеренги банок і контейнерів Тамари. Ліворуч — акуратні, підписані коробочки Олени. Доторк до «чужого» вважався актом агресії. Кульмінацією став борщ: обидві вирішили зварити «правильний». Дві каструлі стояли на плиті, мов два табори, видихаючи різні аромати та ідеології. Увечері Данило мав обрати, чий борщ їстиме. Будь-яке «так» означало оголошення війни. Пекло тільки розпалювалося.
Гучні атаки згасли, поступившись виснажливій партизанщині. Повітря в квартирі зробилося густим і нерухомим, як у крипті, де кожне необережне слово запускає обвал. Крики стихли — їх змінила в’язка тиша, повна косих поглядів, показових зітхань і демонстративного мовчання. Лада з матір’ю перейшли до наступної фази свого плану: методичного руйнування нервів Данила.
Епіцентр — кухня. Тамара, як апологет ситної, жирної їжі, готувала багато і з розмахом, займаючи плиту і духовку годинами. Олена, прихильниця здорового харчування, тихо терпіла, дочікуючись, коли зварити дієтичний суп із броколі. Якось, коли її суп вже доходив на малому вогні, Тамара увійшла із сільничкою.
— Ой, Олено Марківно, який у вас супчик апетитний, зелений! — пробурмотіла. — А солили? А то я Данилкові котлети смажу, думаю, раптом здасться прісним.
— Солоню в кінці, дякую.
— Я лиш крапельку скуштую, можна? — і, не чекаючи згоди, черпнула ложку, скривилася і рішуче сипнула солі. — Отак! Я ж тільки спробувала, рука здригнулась. Старість — не радість.
Пішла, лишивши Олену дивитися на зіпсовану страву. Та мовчки взяла каструлю і вилила вміст у раковину. Помста настала за день. Тамара пишалася білосніжною накрохмаленою блузкою «на вихід». Олена, затіявши велике прання, «випадково» підхопила й її, виправши разом із новими синіми джинсами Данила.
— Тамаро Йосипівно, тільки не хвилюйтеся, — мовила ввечері з ангельською невинністю, показуючи блузку в ніжно-блакитних розводах. — Освіжила разом із кольоровим. Білий тут швидко сіріє, а так — благородний відтінок.
Тамара скам’яніла, почервоніла до буряка, руки стисла в кулаки. Довести нічого не могла: це ж «допомога», «турбота».
Головна мішень — Данило. Він став трофеєм, який обидві тягнули на свій бік. Ішов із роботи не додому — на ешафот. Щовечора, вставляючи ключ, завмирав, прислухаючись до звуків, щоб зрозуміти розклад сил. Його завжди зустрічали в передпокої — удвох.
— Данилочку, синку, прийшов! — налітала Тамара, намагаючись вихопити портфель. — Утомився? Я пюре з котлеткою зробила, гаряче!
— Даниле, не поспішай, — врізалася Олена, подаючи капці. — Спершу вимий руки й переодягнися. Не можна тягти вуличний пил у дім. А вечеряти краще легким — от тобі овочевий салат.
Вони буквально рвали його на частини. Сідав — і перед ним опинялися дві тарілки. Їв пюре — Тамара тріумфально позирала на Олену. Колупав салат — Олена кидала переможний погляд на суперницю. В Данила смикалося ліве око. Він здригався від різких звуків, перестав говорити, відбивався односкладовими. Дім перетворився на камеру тортур.
Лада не втручалась. Вона була Швейцарією — нейтральна, чемна, непроникна. Вечорами сиділа з книжкою, поки довкола вирували невидимі шторми. Якось, коли Данило, зведений нанівець суперечкою про режим прасування сорочок, зачинився в спальні, Олена безшумно пройшла повз крісло доньки й прошепотіла:
— Ще кілька днів, Ладо. Клієнт майже дозрів. Лада, не відриваючись від сторінки, ледь кивнула. Їхній план працював бездоганно. Вулкан ось-ось вибухне.
Минув тиждень. Сім днів, кожен довший за попередній. Данило схуд, зблід, під очима залягли тіні. Смикання ока стало хронічним. Він перестав мирити, перетворився на примару у власній квартирі, пересувався тихцем, щоб не підштовхнути новий виток невидимої війни. Та того вечора зіткнення було неминучим.
Повернувся, виснажений до краю. В під’їзді вдарив у ніс мікс смаженого м’яса і варених овочів — шлунок звело недобрим передчуттям. Відчинив двері — і застиг. У передпокої, по обидва боки, стояли обидві матері, наче почесна варта. Обличчя напружені, урочисті.
— Данилочку, хутчіше, руки мий — я твої улюблені відбивні з часничком! — дзвінко оголосила Тамара.
— Даниле, я приготувала пару риби зі спаржею. Тобі не можна стільки смаженого — судини, — тихо, але важко заперечила Олена.
Він мовчки пройшов повз, кинув портфель і зник у ванній. За десять хвилин сів за стіл. Перед ним синхронно опустилися дві тарілки. На одній — рум’яна, жирна відбивна і гора пюре. На другій — бліда біла риба на зелених стеблах аспарагуса. То була не вечеря. То був вибір. Між минулим і майбутнім, звичкою і турботою, між двома жінками, що перетворили його життя на приватне пекло.
— Їж, поки гаряче, — Тамара підсунула свою тарілку.
— Почни з риби — шлунку легше, — Олена зробила те саме зі своєю.
Обидві дивилися на нього. Погляди перехрестилися над головою. Він втупився у проміжок між тарілками. Не міг їсти. Не міг дихати. Відчував, як його повільно душать турботою.
— Він братиме відбивну, — відрізала Тамара. — Чоловікові потрібне м’ясо, а не трава.
— Не вам вирішувати, що йому потрібно, — крижаним тоном кинула Олена. — Здоров’я важливіше за миттєві забаганки.
Остання нитка урвалася. Він не закричав — видав хрипкий звук, схожий на рев пораненого звіра. Раптом зірвався, стілець з гуркотом від’їхав.
— ГЕТЬ, — його голос, чужий і низький, злякав навіть його.
Жінки притихли, втупившись у нього.
— Що, сину? — розгублено прошепотіла Тамара.
— ГЕТЬ. ОБИДВІ. ЗАРАЗ, — він викарбував кожне слово, дивлячись крізь них. Обличчя збіліло, око метляло скаженим танцем. — Взяли речі. І пішли з мого дому. Негайно.
— Даниле, що ти верзеш? — спробувала достукатися Олена.
— Я сказав: ЗБИРАЙТЕСЯ! — гепнув кулаком по столу. Тарілки підскочили. Не дивився на них: рушив до вхідних дверей і розчахнув навстіж. У наелектризовану кухню влетів холодний протяг. — У вас п’ять хвилин.
У голосі й погляді було щось, що не лишало простору для суперечок. Не злість — вигоряння до попелу, за яким — порожнеча. Матері перезирнулися й зрозуміли: кінець. Мовчки пішли до кімнати, схопили сумки та пальта. За три хвилини стояли в передпокої. Данило, мов статуя, завмер біля відчинених дверей. Не допоміг, не попрощався. Просто чекав.
Коли двері зачинилися, він ще кілька хвилин стояв нерухомо. Потім повільно повернув ключ. У квартирі запала довгоочікувана тиша. Ні кроків, ні зітхань, ні шурхоту. Лише спокій.
Лада, що весь час сиділа у вітальні, підвелася. Спокійно пішла на кухню, поставила обидві неторкнуті тарілки в холодильник, витягла з бару пляшку дорогого червоного вина та високий келих. Налила, підійшла до вікна і зробила маленький ковток, вдивляючись у вогні нічного міста. На її губах заграла чиста, прозора усмішка тріумфу. Вона домоглася свого. Задзвонив телефон. Це була її мати.
— Ну, як? — пролунало в слухавці тихим, діловим голосом Олени Марківни.
— Усе за планом, мамо, — так само тихо відповіла Лада, роблячи ще ковток. — Абсолютно все. Можеш їхати додому. Ти — геніальна.
— Знаю, доню. Знаю…
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
