“– Твоя дача? – Він засміявся коротко, злісно. – У тебе нічого свого не може бути! Ти – порожнє місце! Нуль без палички! Я тебе з нуля підійняв, одягнув, взув. І завтра ти все оформляєш на продаж!
– Тамаро, де гроші на продукти? Знову розбазарила?
Руслан стояв на кухні, трясучи порожнім гаманцем. Тамара мовчки помішувала гречку, не підводячи очей.
Я з тобою розмовляю! Триста гривень куди поділися?
– Хліб подорожчав. І олія.
– Олія! – він жбурнув гаманець на стіл. – Добре, що я за нас двох думаю!
Руслан дістав із кишені нові купюри, демонстративно перерахував.
– На завтра вистачить триста. І щоб до четверга дотягли. Без мене пропадеш, – усміхнувся він.
Тамара тихо посміхнулася. У голові промайнула коробка від печива, захована за старими каструлями. Там лежали гроші – по гривні зібрані за три роки. Здача, яку він не помічав. Дрібні гроші, забуті в кишенях його курток перед пранням.
– Завтра до Семеновича поїду, – сказав Руслан після вечері, розтягуючись на дивані. – Може, у відрядження пошлють – у Дніпро. Три місяці, але гроші добрі обіцяють.
При слові “відрядження” серце Тамари зробило дивний стрибок.
– А я що робитиму?
– Працюватимеш. У своєму офісі підлогу натиратимеш. Тільки без мене дивись не загнись від туги, – він засміявся від власної дотепності.
Пізнього вечора Тамара дістала заповітну коробку. Дрібні купюри лежали акуратними стосами. Поруч – документи на мамину дачу. Пів року тому вона все оформила на себе, а чоловікові збрехала про тяганину.
– Мамо, – прошепотіла вона, погладжуючи довідку про право власності. – Твоя дача стане моїм порятунком.
За стіною Руслан голосно хропів. План давно дозрів – залишалося дочекатися слушного моменту.
У понеділок вранці Руслан вантажив валізу в машину.
– Три місяці, як три дні пройдуть. Головне, без дурниць тут. Гроші на місяць залишив, потім перекажу.
Він недбало цмокнув Тамару в щоку.
– Без мене пропадеш, – кинув звично і зачинив дверцята.
Тамара провела машину поглядом. Коли вона зникла за поворотом, дістала телефон тремтячими руками.
– Галино Петрівно? Це Тамара, сусідка вашої подруги Ніни. Чи можна сьогодні подивитися мамину дачу?
Будинок зустрів запахом вогкості та мишей. Обшарпані стіни, двері, що покосилися, заросла бур’яном ділянка.
– Так, все запущено, – зітхнула сусідка Галина Петрівна. – Але ж будинок міцний. Ваша мати золоті руки мала.
Подарункові сертифікати
У сараї Тамара знайшла мамині інструменти. Молоток з ручкою, що відкололася, іржаві викрутки, банки з погнутими цвяхами. Мама вміла все – стала і слюсарем, і теслею.
– Навчи мене, – прошепотіла Тамара, стискаючи знайомий молоток.
Перші дні працювала, як навіжена. Приїжджала після роботи, до темряви натирала, скребла, лагодила. Руки покривалися мозолями, спину ломило, але вперше за роки почувалася живою.
– Чоловіка немає, у відрядженні? – розуміючи кивнула продавчиня в будівельній крамниці. – Сама таке проходила. Фарбу на виплат дам.
Сусіди спершу дивилися з цікавістю, потім почали заходити – допомогти, чай попити. Тамара виявила, що вміє сміятися з чужих жартів, і що її думка комусь цікава.
– Батюшки, яка ви майстриня! – захоплювалася Галина Петрівна, роздивляючись свіжопофарбовані рами.
На третьому тижні задзвонив телефон.
– Як справи, дружино? Не сумуєш?
– Все добре. Працюю, читаю.
Тамара дивилася на свої руки у фарбі, на нові віконниці, на грядки з розсадою.
– А що читаєш?
– Різне, – вона не збрехала. Читала інструкції з ремонту, та книги з садівництва.
– Дивись там, без чоловіка на дикунку не перетворися, – засміявся Руслан. – Хоча, куди вже більше.
Після розмови Тамара сіла на саморобну лаву біля ґанку. Вперше за вісімнадцять років вечір належав лише їй.
Руслан повернувся на півтора тижня раніше. Тамара саме поливала помідори, коли завібрував телефон.
– Я вже вдома. Де ти вештаєшся? Обід готовий?
Серце ухнуло кудись у п’яти.
– У крамниці була. Їду.
– Жвавіше! І купи чогось нормального. Від їжі у відрядженні вже нудить.
Руки тремтіли, поки збирала інструменти. Три місяці свободи скінчилися.
Вдома Руслан сидів на дивані з обличчям постраждалого героя.
– Ну що, сумувала? – Він притягнув її до себе, принюхався. – Чим це від тебе пахне? Фарбою?
– Мабуть, в автобусі хтось їхав після ремонту.
– Дивлюсь, ти схудла. Казав же, що без мене пропадеш. Хоч їла щось, чи тільки водою харчувалася?
За вечерею він розповідав про відрядження, про те, як його там цінували, як без нього нічого до ладу зробити не могли.
– До речі, – він раптом посерйознішав, – Семенович питав про дачу твоєї матусі. Каже, досі не продана? Що за тяганина із документами? Час уже гроші отримати.
Тамара завмерла з ложкою біля рота.
– Там… ще формальності лишилися.
– Які формальності? Завтра поїдемо, розберемося. Будинок старий, мабуть, зовсім, але ділянка хороша. За землю добре дати повинні.
Вранці Руслан завів машину.
– Показуй дорогу до цієї дачі. Подивлюсь, що там за руїни.
Усю дорогу Тамара мовчала, стискаючи руки в кулаки.
У голові крутилася думка: «Все закінчено. Він побачить, зрозуміє, і тоді…»
Машина звернула на знайому дорогу. Показався будинок – з новими віконницями, свіжопофарбованими рамами, акуратним ґанком і квітучими грядками.
Руслан різко вдарив по гальмах.
– Якого біса?!
Тамара сиділа не дихаючи.
– Це що за цирк? Хто будинок фарбував? – Він повільно повертав голову до дружини. – Відповідай!
Мовчання.
– Я з тобою розмовляю!
Як на замовлення через паркан виглянула Галина Петрівна з лійкою.
– Ой, Томочко, приїхала! І чоловіка привезла нарешті. А я вже думала, немає його зовсім, – вона променисто посміхнулася Руслану.
– Познайомитись хотіла. Стільки ваша дружина розповідала про вас! Яка вона у вас майстриня, сама все зробила. І будинок пофарбувала, і город розробила. Диво просто!
Руслан повільно, дуже повільно обернувся до Тамари. На обличчі була така лють, що сусідка поспішно зникла за парканом.
– Додому, – процідив він крізь зуби. – Негайно.
Всю дорогу назад він мовчав. Тільки кісточки пальців побіліли від того, як стискав кермо. Тамара дивилася у вікно та відчувала, як усередині росте щось нове – не страх, а агресивність.
– Поясни мені, – сказав він, тільки-но вони увійшли до квартири. Голос був тихий, небезпечний.
– Руслан…
– Поясни, як ти сміла три місяці брехати мені в обличчя!
– Дача моя. Мама мені її лишила.
Подарункові сертифікати
– Твоя? – Він засміявся коротко, злісно. – У тебе нічого свого не може бути! Ти – порожнє місце. Нуль без палички! Я тебе з нуля підійняв, одягнув, взув. І завтра ти все оформляєш на продаж!
– Ні!
Слово вирвалося саме. Руслан завмер на півслові.
– Що ти сказала?
– Ні! Я її не продаватиму.
– Ти зовсім розумом рушила? – він ступив до неї. – Без мене пропадеш! Хто тебе годує? Хто дах над головою дає? Хто взагалі на тебе звертає увагу, крім мене?
Тамара повільно підвела голову. Вперше за вісімнадцять років подивилася йому просто в очі, не відводячи їх.
– Перевіримо, – сказала вона тихо і попрямувала до шафи за сумкою.
Руслан не вірив, що відбувається. Тамара методично складала у сумку речі – документи, гроші з коробки, мамині фотографії.
– Припини цю виставу! Куди ти зібралася?
Вона не відповіла.
– Тамара! – Він підвищив голос. – Думаєш, я тобі дозволю?
– Я не питаю дозволу.
Голос звучав спокійно, наче вона говорила про погоду. Руслан уперше розгубився.
– Гаразд, – він швидко змінив тон. – З’їздиш на пару днів, провітришся. Але будинок ми все одно продаємо. Я своє останнє слово сказав!
Тамара застебнула сумку й обернулася.
– Будинок я не продаю. І провітрюватися не збираюся. Я вже провітрилася за ці три місяці.
– Та що з тобою сталося?! – Він схопив її за плече. – Ти ж була нормальною дружиною!
Тамара звільнила руку.
– Була. Більше не буду.
Двері зачинилися тихо, без гуркоту. Руслан залишився один у квартирі, яка раптово видалася чужою.
На дачі Тамара поставила чайник і вийшла на ґанок. Сідало сонце. За парканом поралася Галина Петрівна.
– Томо, ви посварилися з чоловіком? А то поїхав якийсь сердитий…
– Все гаразд. Краще нікуди.
– Якщо що, звертайся. Ми тут допомагаємо один одному.
Тамара посміхнулася. Коли останній раз хтось пропонував їй допомогу, не вимагаючи нічого натомість?
Руслан дзвонив щодня. Спочатку вимагав, потім просив, під кінець – благав.
– Досить дурити! Повертайся негайно!
– Я вдома.
– Дача – не будинок! Там же умов жодних немає!
– Створю.
– На які гроші? Ти ж мізер отримуєш!
Тамара мовчала. Вчора вона влаштувалася продавчинею у місцеву крамницю. Власницею виявилася та жінка з будматеріалів.
– Без мужика пропадеш! – кричав він у слухавку.
– Поживемо – побачимо, – відповіла вона і вимкнулася.
За місяць Руслан приїхав сам. Стояв біля хвіртки, не наважуючись увійти.
– Тамаро! Виходь, поговоримо нормально.
Вона вийшла на ґанок, витираючи руки об фартух. За місяць засмагла, в очах з’явилося якесь нове світло.
– Досить упиратися. Зрозумів я, що погарячкував. Дачу залишимо. Тільки повертайся.
– Не повернуся.
– Чому? Я ж сказав – змінюсь!
– Не треба змінюватися. Мені й без тебе добре.
– Як можна жити одній? Ми ж сім’я!
Тамара похитала головою.
– Були колись. А тепер я сама собі сім’я.
Руслан постояв, потупцював. Потім повернувся до машини. Біля хвіртки обернувся:
– Все одно пропадеш без мене! За місяць приповзеш назад!
Тамара усміхнулася – вперше за багато років усміхнулася йому щиро.
– Не пропала ж.
До осені у будинку з’явилися фіранки, які Тамара пошила сама. Козу купила у сусідів, Галина Петрівна навчила робити сир. У вихідні приїжджали подруги з міста – ті, спілкування з якими Руслан вважав марною тратою часу.
– Не впізнати тебе, – казали вони. – Наче помолодшала років на десять.
– Виспалася нарешті, – сміялася Тамара.
Прибився до неї кіт – рудий, з порваним вухом, незалежний, як сама господиня. Назвала його просто – Рижиком.
Вечорами сиділа на ґанку з книгою чи в’язанням. Ніхто не питав, на що витратила день. Ніхто не контролював, що їла і з ким розмовляла телефоном.
– Правда ж, Рижику, – казала вона коту, – добре жити, не питаючи ні в кого дозволу дихати?
Кіт муркотів у відповідь, вмостившись у неї на колінах. І їм було так добре вдвох…
Дякую Вам, шановні читачі, за ваші коментарі, та вподобайки. Читайте з задоволенням.”
