Ольга завжди думала, що доросле життя — це коли ти нарешті починаєш розпоряджатися своїм життям, як хочеш. Як доросла людина. Але вона стоїть у кабінеті, тримає в руках наказ про підвищення і відчуває, ніби знову — п'ятнадцять. І директорка школи щойно похвалила за диктант без помилок. Тільки тепер замість п'ятірки — зарплата плюс сорок відсотків, та таблички Excel — не в зошитці, а в голові ночами, коли не спиться.
— Ну що, Ольга Сергіївно, вітаємо, — бадьоро каже Ірина Борисівна з відділу кадрів, — із завтрашнього дня ви заступник начальника. Все чесно: орали, терпіли, заслужили.
Ольга ставить підпис і видихає. Не те, щоб вона про це мріяла. Просто за вісім років людина звикає: пізні наради, начальник із комплексом Наполеона, колеги, котрі перекладають папірці, як діти кубики. І ось тепер – визнання. Маленьке, але своє.
Дорогою додому — звичайний маршрут. "П'ятірочка", як завжди: молоко, сир, помідори. Креветки взяла не дивлячись — Сергійко їх любить. І вино. Невелике свято, звичайно, але хоч якесь.
Вдома, як водиться, її зустріла не людина, а телевізор. На екрані стріляли, кричали. Сергій сидів у кріслі, ніби приріс до екрану свого телефону.
— Привіт… — сказала вона стомлено, скидаючи туфлі.
- Мама приїжджала. Чекає на тебе, — відповів він, не дивлячись.
- Яка мама? - Ольга поставила пакети на кухню. - Ти про що взагалі? Я лише прийшла.
Як на зло, пролунав дзвінок у двері. Звісно. Лідія Петрівна. Як завжди — без оголошення війни, але із планом наступу.
На порозі стояла вся сяюча, у бежевому плащі і з таким виразом, ніби прийшла отримати заслужений орден за материнство.
— Ну, нарешті! А я вже думала, ти навмисне ховаєшся,— бадьоро вигукнула вона і пішла повз, наче господиня.
За нею шкутильгав Валерій Іванович. В очах — вічна туга за життям, якого так і не сталося.
— Сідайте, — сказала Ольга, не сподіваючись нічого хорошого.
— Олечко, душе моя, — заспівала Лідія Петрівна, — ти ж тепер людина важлива, з доброю посадою… А в нас із Валерочком, ну ти ж знаєш — стеля тече, проводка шипить, як змія. Одним словом – біда. А це все безпека. Іскра, і все, пиши пропало ...
- І? — сухо спитала Ольга, відчуваючи, як між її вухами починає пульсувати.
— Та що там! Ми подумали – ти візьмеш кредит. Маленький. На ремонт. Все для сім'ї. Не для себе!
Сергій, не відриваючись від екрану, додав:
— Так, норма тема. Ми з мамою прикинули – там взагалі дрібниця.
Ольга застигла.
- Ми?
— Звісно, ми! — пожвавішала свекруха. — А хто ж ще думатиме про вас? Ми ж одна родина!
Ольга відчула, як у неї всередині щось хруснуло.
— Зачекайте. Ви хочете сказати, що я маю взяти кредит… на ремонт вашої квартири?
— А хто ж ще, Олечко? Валерочка на пенсії, Серьожина зарплата... сама розумієш. А ти – у нас опора. Хазяйка! Жінка!
Сергій нарешті підвів очі:
— Ну, чого ти так? Двадцять п'ять тисяч на місяць це взагалі фігня.
— І ви це вирішили… без мене?
— Олечко, ну що ти так болісно сприймаєш? — закруглила очі Лідія Петрівна. — Ми ж тобі не вороги. Просто треба розуміти – сім'я, це обов'язки. А ти чого така нервова? Може, тобі до лікаря?
І ось тут щось в Ользі остаточно урвалось. Чи не голосно. Але достеменно.
- Серйозно? Мені до лікаря? Може, це вам до терапевта. Або до психіатра, хто там у вас сімейний. Тому що ми вирішили — це вже діагноз.
- Олю! - Вибухнув Сергій. — Ти що знову заводишся? Мама просто запропонувала!
— Запропонувала? Та ви тут уже бюджет верстали, доки я працювала!
І тоді — без істерик, без ляскання дверима — вона встала. Дістала з шафи сумку. Звичайну, дорожню. Не у відпустку — тікати. Накидала туди одяг, зарядку, кілька книжок.
— Ти що твориш? — злякалася Лідія Петрівна. - Не роби драму!
- Олечко, ну ти чого? - Спробував встати Сергій.
— Віддихатися, Сергію. Подумати. Про те, хто тут загалом людина. І хто кому — що винен.
І вийшла. Вниз сходами, за звичкою перераховуючи сходи. Кожен крок – як зайва думка. Зайва образа. Зайва надія. Все - повз.
Вранці прокинулася на дивані у Наташки. Під пледом з написом «Love» — такий кумедний, із дешевої синтетики. Натомість затишно. І головне — ніхто не чекає, що ти візьмеш кредит заради чужої стелі.
- Ну що, подруго-боєць, з почином тебе! — Наталка винесла каву. — Свобода, незалежність та диван на додачу.
— Мені не розлучення потрібне… — пробурмотіла Ольга. — Хоча… Може, саме він і потрібний.
— Я б твоєму Сергію ще вчора валізу на сходи виставила. І записку: "Повернуся, коли стеля сама себе відремонтує."
Ольга усміхнулася вперше за добу.
— Адже це не тільки про гроші. Це про те, як мене їдять ложечкою. Поки що погоджуюся — хороша. Сказала “ні” – одразу істеричка.
— Класика жанру, — хмикнула Наталка. — Я у такому кіно вже знімалася. Фінал – оплески, завіса та іпотека на мені.
Телефон пискнув. Допис від Сергея:
«Коли повернешся, обговоримо. Мама хвилюється. Не будь егоїсткою.»
Ольга зітхнула.
- Наташ, можна я ще пару днів у тебе поживу? Поки не зрозумію, хто я без цієї “сім'ї”.
— Та хоч на рік. Ти в мене, як рідна. Тільки не ставай як Лідія Петрівна, а то з хати вижену.
Увечері – дзвінок. Потім ще. Потім повідомлення капслоком:
«ОЛЯ, МИ СЕРЙОЗНО ПОГОВОРИМО. ПРИЇЖАЙ.»
І вона поїхала. Потрібно було закінчити цю п'єсу. Або хоча б вийти на сцену та сказати фінальну репліку.
Сергій відчинив двері. Вигляд у нього був, як у людини, яка все зрозуміла, але пізно.
- Заходь. Мама чекає.
— Звичайно, — сказала Ольга. — Вона завжди на мене чекає. Із новими ідеями.
На кухні сиділа Лідія Петрівна. Пряма, як старий комод. Поруч - Валерій Іванович, який читає газету. Зручно: папір прикриває дійсність.
- Ольга, - сказала свекруха, - нам треба поговорити.
— О, я прямо вся — увага, — відповіла Ольга, і сіла. Без страху. Без надії. З почуттям свого місця. І те, що тепер, все буде по-іншому.
Вона прийшла не сваритися. Вона взагалі тепер намагалася не сваритися. Занадто багато років пішло на стримування чужих емоцій, згладжування кутів, пошуки компромісів, які завжди чомусь були на її користь. Але цього вечора Ольга сиділа за кухонним столом — у тій самій квартирі, де все колись починалося, — і вперше за довгий час почувалася не дружиною, не невісткою, не «душечкою, ну ти ж розумієш» — а просто людиною.
Лідія Петрівна, навпаки, сиділа прямо, неначе в кабінеті директора. У руках чашка з чаєм, очі холодні, губи підібгані.
- Скажу прямо. Ти поводиться непристойно. Втекла. Залишила чоловіка. Не хочеш допомагати сім'ї. Ти взагалі розумієш, що руйнуєш своє ж життя?
Ольга повільно поставила чашку на блюдце, дивлячись свекрусі у вічі:
- Ага. Тільки знаєте що? Це моє життя. І я вирішу, руйнувати її чи ні.
Сергій, що сидів збоку, посовався в кріслі, наче під ним подушка заворушилася.
— Олю, ну чого ти знову починаєш?
- Що починаю? Говорити правду? Або відстоювати своє право жити не за вашими сценаріями?
Лідія Петрівна зчепила пальці, начебто молилася — тільки не за мир у всьому світі, а за повернення колишнього порядку.
— Дуже шкода. Дуже. Значить так… — вона зробила театральну паузу, ковтнула чай. — Якщо ти не готова взяти кредит і допомогти сім'ї, то… будь добра. Поверни все, що ти отримала завдяки нашій родині. Кільце. Подарунки. ТБ — ми з Валерочкою в складчину купували. Машина — ти з Сергійком разом брала. Значить, поділи. Половина наша.
Ольга ніби почула щось зовсім не з того часу. З далекого минулого, де всі зважують: хто більше дав, хто кому винен.
- Яка половина? - перепитала вона повільно, відчуваючи, як тепло відступає від кінчиків пальців.
— Наша, Олечко, — спокійно відповіла Лідія Петрівна. - Ти ж не одна тут живеш. Все – спільне. Все – сімейне.
— Мам, ну ти, звичайно, загнула… — промимрив Сергій.
- Не загнула. Просто треба дівчинці нагадати: відповідальність це не тільки гроші заробляти. Це ділиться. А не лише брати.
Ольга встала. Все було просто. Жодних істерик, сліз, ані навіть образи — лише ясність. Вона підійшла до тумбочки, зняла обручку, поклала на стіл. Рівне. Без тремтіння.
- ТБ? Забирайте. Машину? Розділимо. Подарунки? Заради Бога. Забирайте хоч килим із передпокою.
Лідія Петрівна примружилася.
— От і добре. Ось коли залишишся без усього, тоді й зрозумієш: сім'я це святе.
Ольга глянула на Сергія. Він так само мовчав. Тільки губи стиснуті, руки в кулаки. Ні погляду, ні жесту.
І все зрозуміли.
- Сергію, - голос у неї тремтів трохи, але був твердим, - я завтра подаю на розлучення. Я більше не можу. І не хочу. Живіть. Як умієте.
Повернулася, взяла куртку.
— А кредит… — додала вже з порога, — оформлюйте самі. Ви ж сім'я.
Він наздогнав її біля під'їзду.
- Олю, стій. Почекай.
- Що?
— Ти правда все так… до кінця?
- А ти думав як? Що я переночую в Наташки, охолону, повернуся, все забуду — і далі житимемо, ніби нічого не було?
— Ну… так.
- Вибач. Але більше не хочу бути спонсором вашого сімейного підприємства. І чесно – не можу.
Сергій стулився, штовхнув ногою камінчик.
— Ти сама не впораєшся…
— Помиляєшся. Одна – впораюся. А ось поряд з тобою – ні.
Вона пішла. Чи не оглядаючись. Чи не шкодуючи.
Того вечора телефон вібрував нескінченно. Повідомлення від Лідії Петрівни сипалися, як горох на підлогу:
«Не надумай подати на розлучення, пошкодуєш!»
"Ми зробимо так, що ти не отримаєш ні копійки!"
"Де ти жити збираєшся, цікаво?"
Наташка, хмикаючи, наливала чай:
— Оль, дитинко, це лише початок. Далі буде весело.
І справді.
Наступного ранку — дзвінок із банку.
— Ольго Сергіївно, на ваше ім'я подана заявка на споживчий кредит. Підтверджуєте?
- Вибачте ... що?!
— Оформлено дистанційно. Ви справді її подавали?
- Ні. То не я.
Руки затремтіли. Голос теж. Але всередині вже зароджувалась нова Ольга. Та яка не мовчить.
Наступні дні були як бій. Дзвінки до банку, пояснення, нескінченні «ми передамо, ми уточнимо», десять робочих днів очікування.
— Ви що там, хату на мене оформите за цей час? — розлютилася вона в один із дзвінків. - Я кредит не оформляла!
Наташка наливала каву, як солдат перед боєм наливає порцію вівсянки.
- Тепер у тебе війна. Ласкаво просимо.
— Та я знаю, хто подав. І з якогось комп'ютера.
- Подавай заяву. Шахрайство. І адвоката найму. Не добру тіточку з окулярами, а такого, щоб прокурор очі відводив.
Кабінет капітана поліції був тьмяним, пах пилом та старими меблями.
— Так… Хто міг оформити кредит?
- Свекруха. Майже колишня.
- І як вона змогла?
— Ми мали один ноутбук. Вся інформація - доступна. Навіть паролі.
— Ну що ж, заяву ухвалимо. Але справа – довга. І не факт, що буде результат. Споріднені зв'язки - це вам не злочинний синдикат.
Ольга посміхнулася без посмішки.
- Я доведу. Хоч в ефір вийду. Хоч у Держдуму піду. Хоч на Пушкінську із плакатом.
— О, ви серйозна дівчина.
- Ні. Я – доросла.
А ввечері – дзвінок від Лідії Петрівни. Ольга взяла. Вчасно, щоб почути:
— Ти даремно пішла війною, Ольго. Ми знаємо про переклади твоєї матері. Усі знаємо!
- І що? Це моя мати. Пенсіонерка. Я помагала. А ви навіть на поріг її не впустили.
- Ти витрачала сімейні гроші без згоди чоловіка! Поверни! Все!
Ольга відключила дзвінок. І раптом засміялася. В голос. Гірко, але вже майже з полегшенням.
— Божевільні. Просто колекційно.
Дзвінок від Сергія за день:
- Ти що твориш? Ти в поліцію пішла? Нам тепер ганьба! Батькам - ганьба!
— Оформлення кредиту без згоди — кримінальної справи. Так, якщо що.
— Та ніхто тебе не доїв! Ти просто невдячна!
— Прощавай, Сергію. Сподіваюся, мати знайде вам нового інвестора.
Суд пройшов буденно. Двадцять хвилин. Папір. Підпис. Крапка.
Машину продали – поділили. ТБ пішов Сергію. Кільце Ольга залишила. Як символ – того, чого не буде.
А ввечері – нотаріус. Новий рахунок. На своє ім'я.
На майбутнє.
— Ну що, тепер ти — вільна жінка, — Наталка цокнулася келихом. - Як відчуття?
Ольга дивилася у вікно. Вечір. Люди. Машини. Життя.
- Легко. Наче дихати знову можна.
За місяць надійшов лист. Почерк — той самий, із завитками. Лідія Петрівна.
«Ольга! Ми обміркували. Ти все одно сім'я. Давай почнемо заново. Ми тобі прощаємо.
Ольга читала листа. Повільно, спокійно. Потім порвала. На дрібні шматочки. Кинула на сміття.
— Ні, Лідіє Петрівно. Більше ніколи.
І поставила чайник.
