– Я знаю, що ти більше не любиш тата, хоч він дуже гарний… Але дуже прошу: мила, гарна, добра мама Юля! Не забирай від нас сестричку! Не забирай Марійку…
Іван одружився вдруге, коли його доньці від першого шлюбу було вже вісім років. Перша дружина, з якою вони жили чотири роки, працювала в селищному магазині, але вирішила вчитися заочно у технікумі.
Іван схвалив її рішення, але на другій сесії вже стало зрозуміло, що у дружини хтось є у місті.
У селі почали шушукатися про розвал молодої родини. І незабаром дружина Івана поїхала з валізою до нового друга, подавши на розлучення і залишивши «тимчасово» доньку чоловіку.
Але забрати доньку так і не приїхала зрадниця, тож Аня росла з бабусею, дідусем та батьком. Довго Іван не наважувався завести нову родину, але все-таки одружився з Юлією, дівчиною з міста, веселою, стрункою та привабливою. Не встояв, закохався. А мати його підтримувала:
Косметичні засоби
– Нічого, може, все тепер буде добре. Не кожен же млинець грудкою … Головне, що Юля прийняла Аню.
– До того ж Юля вже при надії… – усміхнувся Іван, – нехай займається дітьми, може й не працювати. Вдома вистачає турбот. Була б родина міцною.
У них невдовзі з’явилася донька, яка росла милою, пухкенькою дівчинкою. Усі її няньчили: і дід із бабусею й особливо любила зведена сестра Аня.
Різниця у віці у дівчат була великою – дев’ять років. Аня дуже полюбила свою сестричку, майже весь вільний час з нею бавилася.
– Не діло, що Аня навіть гуляти не ходить. Тільки з Машею, немов з лялькою грає, – говорила бабуся, – всі її подружки на секції ходять, хто малює, хто співає, а наша з сестричкою няньчиться.
– Вона розумниця. І велика помічниця, – заперечував батько, – зате з неї гарна мати вийде. Такий досвід!
Юля теж звикла, що падчерка завжди напохваті не лише з дочкою, а й у всіх домашніх справах.
– Ти довіряєш Марійку Ані? Не дай Боже не додивиться, – застерігали сусідки та подруги.
– Що? Та вона краще за мене з нею поводиться, а Маша її любить, напевно, більше за мене … – Усміхалася Юля.
Коли Марійці виповнилося чотири роки, а Ані було вже тринадцять, у сім’ї почалися сварки. Юлі хотілося перебратися в місто, бо життя в селі почало їй набридати.
А Іван ні в яку не хотів кидати свій будинок, господарство і їхати жити в тісну квартиру, яку треба було ще купити.
– Продавати нажите моїми батьками та мною, я не буду, – заявив він дружині, – ти ж знала, що в село виходила заміж, і я не обіцяв тобі жити в місті, та квартиру. І тут добре. Подивися, як на природі діти ростуть. На натуральних продуктах та на свіжому повітрі.
Такі розмови все частіше звучали, і дедалі більше ображалася дружина на Івана, що він не чує її, і з її думкою не хоче рахуватися.
Одного дня, посварившись на роботі з начальством, а працювала Юля на поштовому відділенні, оголосила чоловікові, що їде шукати нову роботу в місто. А як влаштується, дасть знати.
Іван спохмурнів, як хмара, але тримати Юлю не став. Мати відразу зрозуміла, що у них з Юлею справи не клеяться. Іван припинив навіть їсти, схуд за тиждень, і лише бабуся з дідом намагалися щосили підтримувати дітей та сина.
– Мабуть, я в минулому житті багато жінкам насолив, – сказав матері Іван, – якщо мені не щастить на дружину.
– Тікають від мене, не хочуть тут жити. Невже вся справа в місці? Чим там у місті краще? І як я – глава сім’ї, можу вплинути на них?
– Поступливий у тебе характер, синку, – зітхнула мати, – ти й працьовитий, і добрий, і до неї, і до дівчат, але такий уже характер у людини: все мало, все не так …
– Потерпи, може, нічого в неї там не вийде, і вона повернеться, а поки будемо говорити людям, що просто поїхала шукати кращу роботу.
– Любила б мене, дітей, нашу хату, не поїхала б від нас нікуди. Хіба їй мало грошей? Яка робота? Коли я їй завжди говорю, щоб сиділа вдома? – журився Іван, і одразу озирався на двері до кімнати, де грали дівчата.
Дочок Іван дуже любив. Не міг собі уявити, що Юлька знайде собі роботу, і повернеться, щоб забрати доньку. Аж погано ставало йому від цих думок. Навіть спати не міг всю ніч.
Минув тиждень, і дружина приїхала відвідати дочку. Вона майже не розмовляла з чоловіком, вважаючи, що він противиться їхньому кращому життю.
Юля погуляла з донькою, помилась у лазні, тільки й сказала чоловікові:
– Влаштувалася я на фабрику, там і місце в кімнаті мені дають, а потім і місце у дитячому садку теж обіцяють.
Не витримав Іван, схопив Юлю за плечі, притиснув до себе:
– Послухай, схаменись, навіщо тобі їхати? Живи тут, ніхто тебе не ображає, діти поряд, ми твоя родина. Яка, до біса, фабрика, яке нове життя та робота? Чого тобі не вистачає?
– Та все я вже тобі пояснювала. Не хочу, щоб наша дочка тут росла, та і я теж поки не стара… Треба в місто перебиратися поки молоді, і вчити дітей там, а не тут лісами ходити.
– Грибів ми й на ринку купимо. Не хочеш ти, доведеться мені перебратися, – Юля була впертою і почала збиратися, щоб їхати.
Розмова відбувалася на кухні, а дівчатка тим часом були в кімнаті. Маленька Маша нічого не зрозуміла, та й не розчула дорослих, а ось Аня стривожилася.
Як тільки вона зрозуміла, що мачуха хоче назавжди поїхати в місто, а вони з батьком залишаться тут, так розставання з Марійкою здалося їй найстрашнішим, що вона тільки могла собі уявити.
Дівчинка нічого не сказала ні батькові, ні бабусі, але стала з тривогою чекати на наступний приїзд Юлії.
Приїхала Юля за два тижні, і взяла дочку на руки. Вона скучила за Машею, а мала, навпаки, відвикла від неї, і взявши гостинець, побігла до сестри, щоб пригостити Аню цукерками.
– Ось як … – Юля невдоволено скривилася, – вона вже і відвикає від мене. Треба мені про дитячий садок терміново домовлятися.
Юля вже працювала в цеху з пошиття постільної білизни. Їй сподобався жіночий колектив, і особливо було добре ходити містом вечорами, коли світилися вітрини, а в торговому центрі можна було вибирати собі на майбутнє якусь обновку.
Коли Юля знову повернулася на вихідний у селище, їй здалося, що вже ніхто не радий. Іван був, як тінь: змарнілий, мовчазний. Він уникав дружини, йдучи до своєї майстерні.
Щоправда, там він не працював, а сідав за стіл, і обхопивши голову руками, сидів і дивився у віконце, що виходило в сад.
Бабуся і дід не уникали Юлі, а вдаючи, що нічого не трапилося, займалися з дітьми: то читали їм, то йшли гуляти на дитячий майданчик, де було багато дітлахів.
Юля почувала себе зайвою, ніби чужою. Це їй не подобалося, і вона ображалася на всіх, навіть на свою маленьку дочку. Цього разу, збираючись увечері їхати, вона сіла на ґанок, чекаючи на автобус.
Ніхто не вийшов проводжати її. Щойно рипнули двері, вислизнула нечутно з дому Аня, і наблизившись майже впритул до Юлії, сіла поруч і зашепотіла:
– Я знаю, що ти більше не любиш тата, хоч він дуже гарний… Але дуже прошу: мила, гарна, добра мама Юля! Не забирай від нас сестричку! Не забирай Марійку…
– Я не витримаю. Слово честі! Нехай вона живе у нас. Ми ж добре за нею дивимось, любимо її, і вона нас. Нехай Маша залишиться тут, Богом прошу, не знаю, що з нами буде, якщо ти її забереш.
– Хто з нею там так возитиметься, доглядатиме? Чужі тітки у садочку? Які там сусіди у гуртожитку? Нема ж своєї кімнатки… Пожалій і Машу, і всіх нас. Мила, гарна… Мамо…
По обличчю дівчинки струменями лилися сльози. Юля навіть злякалася.
– Що ти? Тебе батько підмовив, чи бабуся? – Запитала вона, гладячи дівчинку по голові, – не плач, тихо. А то почують.
– Я й так тихо… Ніхто не почує. Сама я… Не винесу, їй Богу, не винесу… Жити без неї не можу. Моя рідна, і як там вона буде одна?
– Вона не буде сама. Є я – рідна мати. А в садки сотні діточок ходять, – намагалася пояснити Юля, але й сама розуміла, що малечі буде краще в рідному для неї будинку. Аня має рацію…
– Будь ласка, обіцяй, що не забереш Машу … – Аня судомно чіплялася за рукав Юлі, а та, схвильована таким гарячим проханням Ані, поступилася.
– Так я ж її не прямо зараз збираюся. Ще й садочка не дають. І поки все неясно … – прошепотіла Юля, вдивляючись у захід сонця, піднявши голову, тому що сльози заблищали й в її очах.
– А ти й не бери садок, і їдь назад додому. Тато буде радий. Він тебе так любить. Не їсть майже нічого. Бабуся звелася з ним… Навіщо тобі місто?
– Ось виростемо ми з Машею, тоді й вирішимо кому де жити… А то шкода і тата, і Машу, і всіх. Навіщо цей переїзд, коли окрім тебе ніхто не хоче їхати? – Аня вже спокійніше міркувала і припинила плакати.
Вони посиділи мовчки. Дівчинка заспокоїлася, витерла щоки, і привалилася до Юлі на плече, трохи шморгаючи носом.
– Що ви тут? – Вийшла на ґанок бабуся.
– Ось Аня мене провела… Поїду я… До побачення… – Юля, підхопивши сумку, попрямувала до зупинки. Але відійшовши кілька кроків, вона озирнулася на будинок і побачила, як хитнулася фіранка на темній веранді.
Напевно, це був Іван. А з відкритого кухонного віконця стирчали дві маленькі голівки доньок. Маша відчайдушно махала долонькою, а Аня тримала її за плечі, щоб сестричка не впала.
Юля зупинилася. Серце її здригнулося. Дивне передчуття біди, якоїсь негоди в душі зупинили її. Вона, постоявши на дорозі, знову повернулася на ґанок і сіла на східці.
Згадалася й недавня розмова на обіді у фабричній їдальні. Там в оточенні швачок, а це були жінки різного віку, її почали розпитувати про сім’ю, особисте життя, і слухаючи розповідь Юлі, нові колеги, не соромлячись у висловах, сказали все, що думали про неї.
– Ось таким недолугим і щастить на справжніх мужиків! А ми тут у місті одні перебиваємось. Хто вдова, хто розлучена, а яка й зовсім мужика не знайшла, а ти з жиру бісишся, Юлько.
– Горя не бачила. І не бита живеш, – сказала найшановніша працівниця зі стажем, Антоніна Петрівна.
– Дай адресу твого колишнього! – реготали молоді жінки, – може в нормальних жіночих руках мужик і відігріється.
– Он у Катьки Петрової мужика не було і немає. Так вона твого на руках носитиме. І ощасливить, і синів йому подарує… А ти шукай вітру в полі, – підтримали Антоніну Петрівну й інші жінки.
Неприємний осад після засудження у колективі залишився у Юлі. Навіть задумалася вона: чи не втекти від таких прямолінійних? І настрою працювати в цеху зменшилося.
Пізніше, згадуючи розмову, Юля думала, що й мають рацію її швачки. Підхоплять чоловіка і не посоромляться. А чи вийде в неї знову завести сім’ю, ще неясно…
Вона сиділа на сходах будинку, і вже зовсім стемніло, коли вийшов чоловік і сів поряд. Він помовчав, а потім присунувся до неї й накинув зняту зі свого плеча куртку.
– Холоднішає. Пішли спати. Пізно вже…
Вона поклала голову йому на плече і прошепотіла:
– Ну, посварись хоч, чи що… Скажи, що я недолуга… Вань…
Він мовчав, але вона чула, як голосно калатало його серце, як він ледве стримував схвильоване дихання. А потім у сінях щось упало. Чи то покотилося порожнє відро, чи перекинулися тази на лавці.
– Анька, мабуть, підслуховує. Мається дівка. Всіх ти нас тут з глузду звела… Але якщо одумалася, то більше дорікати не стану. Будь-яке буває.
– Тільки більше не роби такого, будь ласка. Діти у нас, – голос Івана звучав глухо, м’яко, мов молитва, прохання, запевнення.
Юля обійняла чоловіка і прошепотіла:
– Біс поплутав. І сама не знаю, куди рвонула. Не збігатиму більше. Обіцяю…
А вранці все вже йшло своєю чергою. Сім’я жила, як і раніше. Юля клопотала по хаті, дівчатка вилися поряд, а Іван стримано поглядав на дружину, але тепло та лагідно.
На запитання сусідів про місто, Юля спокійно відповідала:
– Та що там хорошого у місті? Роботи з гарним заробітком немає, а найкращі місця вже зайняті. Добре там, де нас нема. А тут – сім’я, чоловік та діти. І кохання ніхто не скасовував.
Ось така сумна історія зі щасливим кінцем. Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.”
