“– Мало того, що чоловіка утримую, так ще і його брат заліз на мою шию, та ніжки звісив! Ну я й не витримала…
Наталка квапливо перевірила баланс на карті й важко зітхнула. До зарплати ще тиждень, а грошей лишилося на три дні.
Іпотека, комунальні платежі, харчування – усе це лягало на її плечі вже пів року тому. Чоловік Денис тим часом сидів за комп’ютером і захоплено бахкав у віртуальних монстрів.
– Денисе, може, все-таки пошукаєш роботу? – Запропонувала жінка, ставлячи перед ним кухоль чаю.
– Та шукаю я, – не відриваючись від екрана, відповів чоловік. – Просто нормальних немає. Все якась нісенітниця за мізер.
Наталка промовчала. Коли вони одружилися три роки тому, Денис працював менеджером із продажу. Він був молодший за неї на п’ять років, але це нікого не бентежило.
Чоловік був активним, веселим, добре ладнав з її восьмирічним сином Максимом. Після весілля він переїхав до неї у двокімнатну квартиру, яку жінка купувала в іпотеку.
Перші два роки все було добре. Денис працював, допомагав із платежами, возив Максима на секції. Але потім його скоротили, і почалося інше життя.
Спочатку він активно шукав нову роботу, ходив на співбесіди. Потім став більш прискіпливим до вакансій. А останні місяці взагалі практично припинив її шукати.
– Тату, а прийдеш сьогодні мене зі школи забирати? – спитав Максим, який уже звик називати вітчима татом.
– Звісно, прийду, – усміхнувся Денис, нарешті відірвавшись від гри. – А потім у парк сходимо, хочеш?
“Хоч із дитиною займається”, – думала Наталка. Це єдине, що її стримувало від серйозної розмови із чоловіком.
Ситуація посилилася, коли зателефонував брат Дениса, Олексій.
– Дене, привіт! – весело сказав він по гучному зв’язку. – Слухай, мені треба на два тижні приїхати до вас. Курси хочу пройти. Чи можна у вас буде пожити?
– Звичайно, брате! – не роздумуючи, погодився Денис.
Наталя спробувала заперечити, але чоловік уже домовився. Олексій приїхав за три дні з величезним рюкзаком.
– Два тижні – і мене, як вітром здує! – пообіцяв він, цілуючи Наталці руку. – Дякую, що дали притулок бідному родичу.
Брат був балакучий, гучний і дуже схожий на Дениса. Тільки працювати не любив ще більше. Курси, як з’ясувалося, проходили лише три дні на тиждень, решту часу Олексій проводив за комп’ютером разом із братом.
– А що у вас за курси? – Поцікавилася Наталка.
– Маркетинг та просування товарів, – поважно відповів гість. – Дуже перспективний напрямок.
Жінка кивнула, але внутрішньо скептично поставилася до перспектив людини, яка півдня грала у комп’ютерні ігри.
Два тижні минули, але Олексій не збирався їхати.
– Слухай, Наталко, – звернувся він до неї, – а можна мені ще трохи пожити? Курси закінчилися, але я тут підшукую роботу. Не хочеться в рідне місто повертатися.
Наташа хотіла відмовити, але Денис її випередив:
– Звісно, залишайся! Тим більше ми з тобою плани будуємо.
– Які плани? – напружилася жінка.
– Ну, бізнес хочемо розпочати. Олексій на курсах багато корисного дізнався, – пояснив чоловік.
– А на що ви починати бізнес збираєтеся? – просто спитала Наталка.
Брати переглянулись:
– Ну, стартовий капітал потрібний невеликий, – незворушно відповів Олексій.
– Скільки, як невеликий?
– Тисяч сто. Може двісті. Ми ще рахуємо.
Наталка похитала головою і пішла на кухню. Там вона відчинила холодильник і подивилася на продукти. Раніше, коли вона готувала у вихідні, вистачало майже на тиждень, тепер – на два дні.
Олексій їв багато і з апетитом, при цьому жодного разу не запропонував купити продукти, чи допомогти з платежами.
– Мамо, а дядько Льоша довго у нас житиме? – спитав Максим
– Не знаю, синку, – втомлено відповіла Наталка.
Через місяць терпець жінки почав уриватися. Олексій не тільки не знайшов роботи, але навіть не намагався її шукати.
Натомість він цілими днями обговорював із братом «бізнес-плани» і просив гроші то на канцтовари для проєкту, то на проїзд для зустрічі з «потенційними партнерами».
– Денисе, коли твій брат з’їде? – якось спитала Наталка.
– Наташ, ну дай йому час! Людина намагається шукати перспективи.
– Які перспективи? Він тиждень не виходив із квартири!
– Ну, ми обмірковуємо бізнес. Це також робота.
– Моїм коштом, – додала жінка.
– Тимчасово, – примирливо сказав чоловік.
“Тимчасово” розтяглося вже на півтора місяця. Наталка підрахувала витрати та жахнулася. Продуктів почала купувати вдвічі більше, комунальні платежі зросли, а доходів у сім’ї так і не побільшало.
– Льоша, – рішуче сказала вона братові чоловіка, – мені треба з тобою поговорити.
– Звісно, Наталю! Я слухаю.
– Коли ти плануєш з’їхати?
– А що, я заважаю? – щиро здивувався чоловік.
– Щиро кажучи, так. Мені важко утримувати трьох дорослих на одну зарплату.
– Наташ, ну я ж не нахлібник якийсь! Я теж допомагаю по дому, посуд мию.
– З якого сам їв, – зауважила жінка.
– Слухай, а якщо я платитиму за проживання? – Запропонував Олексій. – Скажімо, п’ять тисяч на місяць?
– А в тебе є п’ять тисяч?
– Ні, але тільки-но знайду роботу – одразу заплачу.
– За весь час, що прожив?
– Ну, поступово.
Наташа зрозуміла, що розмовляти марно. Олексій був готовий обіцяти будь-що, аби залишитися в її квартирі на всьому готовому.
Увечері вона влаштувала серйозну розмову чоловікові:
– Денисе, твій брат повинен з’їхати.
– Наташ, але ж йому нікуди йти!
– А мені нікуди подітися від ваших апетитів! Я працюю, як кінь, а ви будуєте плани за мій рахунок.
– Ми ж не просто плани будуємо! Ми реальний бізнес обмірковуємо! Наталю, ну дай нам ще місяць! Ми все прорахуємо, знайдемо інвесторів.
– Яких інвесторів? Хто дасть гроші двом безробітним?
Денис образився і замовк.
Останньою краплею стала історія з грошима на «презентацію проєкту». Брати попросили у Наташі вісім тисяч гривень на оренду зали та друк матеріалів.
– Це інвестиції у наше майбутнє! – Переконував Денис.
Наступного дня жінка прийшла з роботи та виявила, що брати розклали на столі якісь аркуші і поважно щось обговорювали.
– Про що нарада? – спитала вона іронічно.
– Ми опрацьовуємо деталі нашого стартапу, – серйозно відповів Олексій.
– І яких висновків дійшли?
– Потрібні додаткові вкладення. Приблизно двісті п’ятдесят тисяч гривень.
Наталя присіла на стілець.
– І де ви збираєтесь взяти такі гроші?
– Ну кредит можна оформити. На тебе.
– На мене? – перепитала Наталка.
– Ну, так, у тебе й робота постійна, кредитна історія хороша, – пояснив Денис.
– А хто платитиме?
– Звісно, ми самі. Почнемо отримувати прибуток і платитимемо, – пообіцяв Олексій.
– А якщо прибутку не буде?
– Буде! – впевнено заявили обидва брати.
Увечері Наталка довго сиділа на кухні та думала. Двоє дорослих чоловіків живуть у неї, їдять її їжу, користуються її квартирою і ще вимагають грошей на свої фантазії. А вона, як недолуга, все це терпить.
Цього ж дня жінка ухвалила рішення:
– Олексію, збирай речі. Завтра ти з’їжджаєш!
– Як з’їжджаю? А куди?
– Це не мої проблеми. Додому, до друзів, в готель, – мені байдуже!
– Наталко, але ж в мене грошей немає навіть на квиток!
– Тоді йди пішки!
Олексій намагався розжалобити її розповідями про те, як йому важко буде починати життя з нуля, але жінка була непохитна. Денис намагався заступитися за брата, але отримав відповідь:
– А ти наступний на черзі!
Олексій з’їхав, голосно грюкнувши дверима, пообіцявши ніколи не забувати такої «зради родичів». Наташа провела його з полегшенням, але з чоловіком розмова була ще попереду.
– Денисе, у мене пропозиція, – сказала вона ввечері.
– Яка?
– Або ти за тиждень знаходиш роботу, або ми розлучаємося.
– Наташ, ти що! Через гроші сім’ю руйнувати?
– Не через гроші, а через те, що ти перетворився на нахлібника!
– Я ж допомагаю з дитиною!
– Максим уже майже самостійний. Твоя допомога не варта мого утримання.
– А як же кохання?
– Яке кохання? До мого гаманця?
Денис образився і почав збирати речі, бурмочучи щось про «бездушних жінок» і «корисливість», але так і не пішов із квартири. Наташа втомлено спостерігала, як він ходить по кімнатах і зображує жертву.
За тиждень Денис справді влаштувався на роботу – хай і з невеликою зарплатнею, зате хоч щось приносив до хати.
Але щастя тривало недовго. Щодня ввечері він приходив і голосно скаржився: начальник поганий, колеги недолугі, обов’язки не по чину, зарплата мізерна.
Наташа слухала і думала, що сама працює все життя і ніколи не дозволяла собі скиглити по дрібницях, бо треба платити за рахунками.
– Наталко, я, мабуть, піду звідти, – оголосив він якось за вечерею. – Терпіти таке не можливо.
– Звільнишся – розлучення, – коротко відповіла дружина, дивлячись йому прямо в очі.
Він замовк, спробував змінити тему, але зрозумів, що шансу на вмовляння немає. Довелося залишитись на робочому місці.
З того часу Денис став стриманішим у своїх скаргах, проте Наталя ясно зрозуміла: за цією людиною потрібне око та око.
Дай волю – знову опиниться вдома біля комп’ютера, без гривні в кишені, та з нескінченними претензіями до життя.
Та й, взагалі, вона почала міркувати, – а чи потрібний їй такий чоловік, який все робить з-під палки? Можливо, прийшов час послати його далека та надовго? Як ви вважаєте? Дайте слушну пораду.
Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.”
