Моє життя зараз зовсім на казку не схоже. Побралась я ще вісім років тому. Думала, що Андрій ідеальний. Він був цікавим і добрим до мене, гарно залицявся. Мало не відразу я народила старшу донечку, а за два роки і сина. У нас була чудова сімя, я дуже тішилась. Квартиру ми винаймали, та мріяли про власну й гроші збирали.
Та потім почалась війна і Андрія мобілізували. Та я чекала його й вірила, що ми це випробовування подолаємо. Але минув всього рік і я дізналась, що на Донеччині мій чоловік знайшов собі іншу. Я просила його повернутися, обіцяла, що пробачу. Та це нічого не дало.
– Ти розумієш, я закохався! Я не зможу без неї!
І уявіть мій подив, коли за пів року я дізналась, що нова кохана Андрія вагітна. Він мав трьох дітей і міг демобілізуватися. Та ми розлучалися і мені кортіло позбавити його батьківських прав. Та почала дзвонити свекруха й зовиця. Вони благали його пожаліти. Колишній ж обіцяв грошима мені допомагати. Тож врешті я відступила. Хоча було мені вкрай важко і сумно.
Утім, щойно нова дружина мого Андрія народила, вони зібрались і виїхали до Європи. Більше мені ніхто не допомагав. Відтоді я ледве виживаю. Грошей бракує. Довелося переїхати до батьків, адже орендувати житло й надалі я не можу. Мама моя хворіє, їй також важко. Свекруха, яка ще вчора наче була на моєму боці, зараз майже не дзвонить. І лиш зовиця час від часу з’являється.
У Ніни зовсім інакше життя. Вона також має двох дітей, проте з чоловіком їй пощастило значно більше. Він впливовий бізнесмен і грошей в них кури не клюють. Зовиця часто мене кудись запрошує, та я відмовляюсь. Адже я гроші ретельно рахую, не маю право марнувати, бо не матиму ні на харчування, ні на одяг дітям. На тиждень я витрачаю 1500 гривень, більше ніяк не можу.
І ось днями подзвонила мені Ніна:
– Ти чула, новий дитячий центр відкрили! Поїхали з дітьми, розважимось, відпочинемо!
– Слухай, там лиш за вхід треба по 300 гривень дати.
– Та я тобі допоможу, ми ж не чужі! Не переймайся!
Тож ми поїхали. За вхід я все ж дала 600 гривень, не могла інакше. Діти були щасливі, гралися, бігали. А тоді Ніна покликала нас в кафе.
– Діти голодні, пішли поїмо.
– Та тут надто дорого для нас. В мене якесь печиво є, перекусять.
– Не вигадуй, розберемося.
Вона вмовила мене, назамовляла стільки, що й з’їсти ми не могли, Ніна з собою забрала. За цей обід вона заплатила. Ми розійшлися, а на вечір мені зателефонувала обурена свекруха.
– Ні, ну ти б хоч совість мала!
– Ви про що?
– Що, моя донька за твоїх дітей має платити?
– Вона ж сама запропонувала!
– Та вона думала, що ти хоч щось даси, а ти зовсім нічого. Хіба ж так можна? Остаточно знахабніла!
Мені так неприємно було. Відразу ж подзвонила Ніні.
– Скільки ти заплатила в кафе?
– 2450 гривень.
– Що? Це занадто! Чого так дорого?
– Не так вже й дорого на шістьох!
– Я взагалі не їла.
– Хто тобі винен. Ділимо порівну. Заплати 1200 і все.
– Якщо я такі гроші видам – ми цього тижня голодні сидітимемо.
– Ну, досить прибіднятися. Не розказуй, що тобі 1200 такі великі гроші.
Я кинула трубку, бо сльози вже душили мене. Це побачила мама. Вона підійшла до мене, обійняла.
– Доню, не дозволяй принижувати себе! Мені там пенсію дали на картку – скинь їй все до копійки і просто зроби висновки.
Я так і зробила. Та осад залишився жахливий. Для себе вирішила, що більше нічого спільного з цим сімейством мати не хочу. За кілька днів мені подзвонила Ніна, наче нічого не сталось. Кликала в кіно. Та я відразу відмовилась і сказала, що ми зайняті. Потім свекруха запрошувала на пиріг, але й тоді я відмовилась.
Як на мене, після того, як Андрій вчинив зі мною, його рідні мали б мене підтримувати. А як ви думаєте?
