Моєму онукові 20 років. Він ніде не працює, навчання також покинув. Я казала донечці, що це ненормально, та вона все його шкодує. Зять на війні вже чотири роки, от і зростає Павлик без батьківської чоловічої дисципліни. За комп’ютером цілісінькими днями.
Я ж в селі живу. І ця зима для мене надзвичайно важка. Мені вже 78 років, справлятися самій не просто. Донька рідко приїжджає, вона вся в роботі. Треба ж якось всі рахунки оплачувати ще й синочка утримувати. Зять багато грошей не висилає у них там своїх потреб повно.
Так от, останній місяць я майже з хати не виходжу, так наше село снігом замело, давно такого не пам’ятаю. Раз до мене дісталась донька, привезла борошна та якісь крупи. Та відтоді погода лише погіршилася. А вже всі запаси закінчилися і ліки також. От я й вирішила звернутися по допомогу до онука.
– Приїдь до мене, відгорни сніг, допоможи по господарству і продуктів привези. Однаково ж без роботи.
– Та мені що робити нічого! Як я маю дістатися вашого села в таку погоду.
Хутір наш і справді віддалений. Але що мені робити – лягати і вмирати? Думала я, а тоді вирішила запропонувати онукові гроші. Одначе ж краще, ніж чужій людині давати.
– Приїдь, допоможи, я тоді тисячу гривень заплачу.
– Та хіба це гроші?
– Тоді 1500, більше не можу.
– Та за 1500 гривень я таке не робитиму!
– А скільки ти за таку роботу хочеш?
– Ну хоча б 3 тисячі, за менше навіть з хати не вийду.
Після цих слів мені так прикро стало. Подзвонила донечці й наскаржилась. А тоді ще сусідці розповіла. А вона й каже.
– Так мій племінник за 500 гривень в тебе все зробить і ще й за продуктами в сусіднє село піде.
Тоді я покликала Дмитрика. Йому всього 15 років. Але хлопець і справді за пів дня все мені переробив, а тоді ще за продуктами пішов. А коли я дала йому гроші – сказав:
– Шкода мені вас, не треба грошей!
– Ти що, візьми, в мене є. А як зможеш – ще допоможеш!
Я дала йому 500 гривень, а хлопець вже тричі відтоді приходив. От я й думаю, може мені й хату на Дмитрика переписати. Він поруч, мені допомагатиме. Коштує моє господарство не так багато. Та коли я донечці сказала – вона страшенно образилась.
– Та як так? Наче в тебе рідних нема.
– А я так і живу, наче нікого в мене нема.
Я ще поки думаю. Але нахабного онука кортить провчити. Порадьте, що мені в цій ситуації робити?
