Я 22 роки прожила не своїм життям – на чужині, в Чехії. Чужа мова, чужі люди, чужі ліжка в найманих кімнатах і одна-єдина думка в голові: “Аби доньці було краще.
Коли їхала вперше, Марійці було всього 10. Вона плакала й трималась за мою спідницю:
– Мамо, не їдь.
– Доню, я ж для тебе… – казала я, ковтаючи сльози.
Я думала, що їду на кілька років, а вийшло – життя. За ті роки: доньку вивчила – платила за університет, гуртожиток, репетиторів; заміж Марічку видала – весілля, ресторан, сукня, фотограф; дім свій добудувала – не хату, а повноцінний будинок; квартиру купила – “щоб Марійці було де жити, якщо що”; і постійно гроші надсилала – щомісяця, без пропусків.
Я не пам’ятаю, коли востаннє купувала щось собі. Пам’ятаю тільки слова доньки по телефону:
– Мам, треба ще трохи.
– Мам, ти ж там у Чехії добре заробляєш.
– Мам, ну що тобі шкода?
І я завжди висилала. Але останні 5 років почала відкладати на старість. Бо сили вже не ті, здоров’я сиплеться, бо знала: ніхто, крім мене, про мене не подбає.
Коли повернулась додому остаточно, Марійка прийшла в неділю. Наче просто так.
– Мам, як ти?
– Та нічого, доню, живу потроху.
Посиділи тихо, випили чаю. І тут вона каже, ніби між іншим:
– Мам, а ти ж з Чехії ще гроші маєш?
– Маю.
– От і добре. Нам з Остапом якраз дуже треба.
– На що?
– Ну, життя дороге, а у нас кредит. Машину хочемо міняти. Та й дитину плануємо.
– Марійко, то мої гроші. Я їх на старість відкладала.
– Мам, та що ти вигадуєш. Гроші – то ж папірці. Навіщо тобі стільки?
– Бо я не знаю, хто мене доглядатиме, коли не зможу ходити.
– Та не перебільшуй. Щось придумаємо.
Бо за кілька днів перед цим я випадково почула Марічкину розмову. Вона була на подвір’ї, думала, що я не чую.
– Та що ти, вона ж стара буде. Здамо в будинок для літніх людей, та й хата нам лишиться.
Мене тоді наче холодною водою облили. Ось і вся правда. Ось і вся родина.
Через тиждень Марійка прийшла знову.
– Мам, давай серйозно поговоримо.
– Слухаю.
– Віддай ті гроші. Вони нам потрібні зараз.
– Ні.
– Що – “ні”?
– Я їх не віддам.
– Ти що, жартуєш?! Я твоя донька!
– А я твоя мати. І я 22 роки життя на тебе поклала.
– То що, тепер жалієш?!
– Ні. Я жалію, що вірила.
Вона почала кричати так, що сусіди, мабуть, чули.
– Тобі гроші важливіші за родину!
– А тобі, моя старість важливіша за твою зручність?
– Та кому ти потрібна будеш! Думаєш, я біля тебе сидітиму?!
Ось тоді і зрозуміла – “я зробила правильний вибір”.
– Знаєш що, доню, я ті гроші заробила не для того, щоб ти мене потім здала в дім для старих.
– Після такого більше нічого про тебе не хочу чути.
Вона грюкнула дверима, і з того дня не дзвонить і не пише. Мабуть, чекає, що я здамся, але ні, бо я вже один раз віддала 22 роки життя. Другий раз – свою старість – я не віддам нікому.
Як вважаєте я права?
