Зовсім не просте життя в мене було. Зараз озираюсь – й дивуюсь, як взагалі впоралась. Так сталося, що в 17 років я завагітніла. Тоді навчалась в 11 класі, відмінницею була, до вступу готувалась. Та через кохання геть розум втратила. Богдан обіцяв, що ми весілля після школи зіграємо. Та коли дізнався про вагітність – втік.
Я намагалась шукати коханого, та все марно, він поїхав на заробітки до Одеси. Я навіть до його батьків в сусіднє село навідалась. Та вони перед моїм носом двері зачинили. Мої ж вчинили ще гірше. Батько вдарив і сказав, щоб йшла геть. А мама його підтримала:
– Ти хоч уявляєш, як нас осоромила. У селі вже всі пліткують. Як нам далі тут жити?
В сльозах я сіла на автобус і поїхала до міста. Уявлення не мала, куди йти. А тоді згадала, що там живе двоюрідна сестра батька Лариса. Вирішила в неї заночувати й подумати, що далі. Тітка жила сама, дітей не мала, з чоловіком розлучилась. Вона відразу зрозуміла, що в мене біда. А коли я все їй розповіла – сказала:
– Нікуди я тебе не відпущу. Залишайся в мене. Місця вистачить, якось впораємось.
Якщо вас зацікавила ця історія – шукайте більше зворушливих та життєвих оповідок за посиланням – https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
За ці місяці тітка Лариса стала для мене ближчою, за матір. Вона підтримувала мене. Йшла зі мною до лікаря. А після народження донька запропонувала:
– Я з дитинкою допоможу. Мені бог своїх діток не дав, тож твоя донька – велике щастя для мене. А ти мусиш вступити в університет, аби влаштувати своє майбутнє.
Я її послухала. Вступила на заочне відділення. Було важко, та ми впоралися. Коли моїй Маринці два роки виповнилося – я ще й роботу знайшла. Ось так поступово стала на ноги. Батьки ж про мене не згадували. Їм було зовсім не цікаво, як їхня донька й онука. Натомість тішились, що моя молодша сестра вдало заміж вийшла.
Роки минали, донька моя зростала. І ось якось подруга з роботи запропонувала мені поїхати разом із нею в Норвегію. Там робота була. Я вирішила, що це шанс. Залишила доньку з тіткою і ми вирушили. А за рік стала на ноги та забрала дитину. Коли ж приїхала за Маринкою захотіла з усіма попрощатися. Навіть з батьками. Камінь на душі не давав мені жити.
Зустріли вони мене так, наче ми й не сварилися. Молодша сестра на той час вже розлучилась і з двома дітьми повернулася додому. Жилось їм всім разом вкрай важко. Наостанок мама сказала:
– Ти ж про нас не забувай! Як зможеш допомагай нам! Не тримай зла за те, що було!
Я не знала, що казати на це. Тітка Лариса була мені значно ближчою за цих людей.
В Норвегії моє життя склалося добре. Згодом я навіть заміж вийшла за місцевого. Донька успішно закінчила школу і вступила в коледж. Час від часу ми приїжджали провідати тітку. А тоді якось мені написали, що вона померла. Залишила мені листа.
“Ти стала мені донькою, про яку я так мріяла. Дякую тобі за це! Насправді ви з Маринкою мене врятували, а не навпаки. Тому й квартиру свою хочу вам залишити!”
Для нас це була велика втрата. Ми вирішили залишити житло, аби було де зупинятися, приїжджаючи до України. Та раптом мені зателефонувала мама.
– Нащо тобі та квартира. Віддай її сестрі з дітьми! Нехай живуть собі!
Таке нахабство мене вкрай здивувало. Можливо я й пробачила батькам, але нічого не забула.
– Мамо, ти мені пробач! Але нічого я нікому не даватиму. Квартира моя, так хотіла тітка Лариса!
– Але ж ми не чужі! Це твоя сестра і племінники!
– Не чужі та не рідні. Ви відмовились від мене, покинули напризволяще! Того я вам нічого не винна!
Мама образилась. Я могла б пустити сестру у квартиру, але не хочу! Врешті, це не чесно. А ви як би вчинили? Змогли б пробачити батькам?
