Я завжди думала, що найгірше у шлюбі – це фінансові труднощі або побутові дрібниці, але помилялася. Найгірше – це коли твій ворог сидить з тобою за одним столом і називає себе “ріднею”.
Коли виходила заміж, здавалося, що мені пощастило зі свекрухою. Вона була стримана, небагатослівна, не лізла в наші стосунки з чоловіком. Ми жили разом у її хаті – великій, старій, але доглянутій. Я тягнула все господарство: готувала, прибирала, лікувала її, коли тиск скакав.
– Доню, як добре, що ти в мене є, – часто казала Валентина Семенівна, тримаючи мене за руку.
Я вірила, а потім з’явилася зовиця. Про свою маму Ольга роками не згадувала: не дзвонила, не приїжджала, не допомагала ні копійкою. Свекруха іноді тихо зітхала:
– Мабуть, їй не до мене…
І раптом – як грім серед ясного неба – дзвінок:
– Мамо, я приїду. Треба поговорити.
Я насторожилася, і, як виявилося, недарма. Ольга приїхала з валізами й образою на весь світ. З порога почала командувати:
– А що це у вас так бідно? А чого ти, мамо, так схудла? Тебе тут, бачу, не доглядають.
Я мовчала, але вона не зупинялася. Через кілька днів випадково почула розмову на кухні.
– Мамо, ти ж розумієш, що хата – твоя. А Інна тут ніхто.
– Ну як ніхто. Вона ж дружина твого брата.
– Ой, не сміши! Сьогодні вона є, а завтра – нема. А я твоя рідна дочка!
У мене тремтіли руки. Але справжній удар був попереду.
Одного вечора свекруха різко сказала мені:
– Ти погано до мене ставишся.
– Що?. Мамо, я ж…
– Не називай мене мамою! Ти мене налаштовуєш проти рідної дочки!
Я подивилася на зовицю. Вона сиділа й усміхалася.
– Ви серйозно? Де вона Ольга всі ці роки? Коли вам потрібні були ліки? Коли ви ночами не спали від болю?
– Не смій кричати на мою маму! – закричала Оля.
– Ти тут через хату тримаєшся!
– Та я сюди не за хатою прийшла! У мене тут мама!
– Де ж ти була, коли ми тут з Ігорем ремонт робили і доладу все приводили? Хоч копійку дала? А тепер приїхала командувати на все готове?
– Ти б прикусила язика! Це хата моїх батьків, і тут ніхто! Подякуй, що терпіли тебе тут роками!
Я була шокована, але слова Валентини Семенівни добили остаточно.
Свекруха вдарила кулаком по столу:
– Досить! Я все вирішила. Хата дістанеться моїй дочці.
У той момент зрозуміла: “усі роки моєї турботи і роботи нічого не варті”, якщо хтось може прийти й отруїти людині розум за кілька тижнів. Зовиця отримала те, за чим приїхала – надію на хату, а я – урок на все життя. І тепер точно знаю: немає гіршого ворога, ніж та рідня, яка згадує про сім’ю лише тоді, коли їй щось потрібно. Шкода тільки, що зрозуміла це надто пізно.
Що порадите робити в цій ситуації?
