Твоя мама відмовила допомогти власному онукові! – кажу до чоловіка

Я довго мовчала – 12 років мовчала, але, здається, настав момент, коли мовчання починає душити.

Я звичайна жінка, яка колись вийшла заміж з вірою, що сім’я – це про підтримку. Як же помилялася…

Свекруха моя вже 23 роки на заробітках у Чехії. За цей час вона встигла об’їздити пів Європи, щороку – море, гори, нові країни. Фото з ресторанів, салонів краси, дорогих готелів – у неї в телефоні більше, ніж у тревел-блогерів. Але знаєте, чого там немає? Жодного фото з онуками. Жодної реальної допомоги.

Ми з чоловіком живемо у будинку моїх батьків. Вони віддали нам його, коли ми одружилися. Просто віддали – без кредитів, без вимог, без “а потім подивимось”. Я народила двох дітей, вкладала душу в цей дім, ремонти робили за власні гроші, латали дах, міняли труби.

За всі ці роки свекруха не допомогла жодного разу: ні на ремонт, ні на школу, ні на одяг онукам, ні навіть на свята.

– У мене там свої витрати. Я ж не мільйонерка, – сміялася, повертаючись із чергового відпочинку.

Але останній випадок став для мене крапкою. Нашому сину знадобилася операція. Лікарня, аналізи, ліки – сума для нас була великою. Я довго вагалася, але таки зателефонувала свекрусі. Не заради себе – заради дитини.

– Мамо, у Михайла буде операція. Нам би трохи допомоги.

– А до чого тут я? Ти ж працюєш, у тебе чоловік є. Свої гроші заробляла не для того, щоб усіх утримувати.

– Це ж ваш онук і знаєте, що зараз не маємо грошей. Я ж ніколи нічого не просила.

– Не тисни на жалість. Я нікому нічого не винна.

Я поклала слухавку і заплакала через байдужість Олени Дмитрівни. Увечері розповіла все чоловікові, думала, він підтримає.

– Ти взагалі розумієш, що кажеш?

– Твоя мама відмовила допомогти власному онукові!

– Не смій лізти до маминої кишені. Це її гроші. Вона їх заробила.

– А я? А мої батьки, які віддали нам дім і допомагали постійно? А твої діти?

– Мама ні при чому. Не роби з неї ворога.

У той момент зрозуміла: я в цій родині – чужа. І діти, виходить, теж.

Свекруха далі живе “у своє задоволення”. Нові подорожі, нові сукні, нові процедури в салонах. А я ночами сиджу біля ліжка сина після операції й думаю: “як можна бути матір’ю і бабусею – і не мати серця?”. Більше не прошу і не буду, але пам’ять у мене добра. Бо сім’я – це не гучні слова, а вчинки.

Як би ви вчинили на моєму місці?