Згадую своє життя – завжди бідувала. В дитинстві доношувала одяг за старшими сестрами, а нас в мами було четверо, тож це було вже дрантя. Я знала, що зроблю все, аби краще життя мати. Часто сварилась з ненькою, що вона замало для нас зробила.
– Як у мене будуть діти – неодмінно робитиму все, аби вони не бідували так!
– Ну, побачимо!
Та доля жорстока і завагітніла я від свого хлопця в 17 років. Він визнавати дитину не збирався, просто втік. Я ж не наважувалась позбавитися малюка, тож повернулась до неньки вагітна. Жилося нам дуже важко. Коли я народила, люди з села допомагали мені одягом і всім, чим могли.
Коли синові виповнився рік я віддала його в ясла, а сама на роботу влаштувалась, прибиральницею. Згодом мені вдалося знайти місце продавчині в магазині. Тож я поєднувала. Так життя й тривало. Знайти собі пару в селі я не могла, ніхто не хотів брати дівчину, котра завагітніла й народила не в шлюбі.
Поступово роки минали, син зростав. А з ним і потреби. Я страшенно від цього всього стомилась. Тож врешті вирішила їхати за кордон. Максим з моєю мамою залишився.
Працювала я важко, влаштувалась доглядати літню пару, адже хотіла швидше і більше заробити. Саме завдяки цьому доволі швидко купила хату в селі. Стару, утім гарну. Потім почала поступово туди приводити всіляке з Італії. Там мені вдавалося за безцінь купувати стару техніку, меблі, різні гарненькі й потрібні речі. Я уявляла, що коли повернусь матиму все необхідне. А на нове шкодувала грошей, відкладала вже на сина.
Поступово Максим подорослішав і якось мені розповів, що має серйозні стосунки.
– Ти ж не збираєшся побратися у 23 роки?
– Мамо, я боюсь, що вже не зустріну таку дівчину.
Врешті мені довелось змиритися. Син побрався, та молоді не хотіли жити в моїй старій хаті, тож я їм купила квартиру. Згодом увесь час допомагала грошима, аби мали все необхідне. Розуміла, як важко зараз молоді.
І ось нещодавно невістка народила. Звісно ж я відразу приїхала додому, побачити онука. Та спершу поїхала у свою хату, адже привезла чимало речей. Та щойно я увійшла помітила, що щось не так. Обійшла все і збагнула, що нема телевізора, пралки, пилотяга і ще деякої дрібної техніки. Подумала, що син взяв, утім нащо їм. У них дорога сучасна техніка, а ключа більше ніхто немає. І от щойно я спитала – невістка спокійно відповіла:
– А я мамі віддала, воно ж без діла лежало.
– А що ж не спитала.
– Так хіба вам та стара техніка потрібна?
– Так, звісно, я її собі роки возила.
– То ще привезете, в Європі ж викидають усе.
– Ні, не возитиму. Поверніть усе!
– Мамо, як ти собі це уявляєш? Ми маємо забрати в тещі пралку й телевізор? Вона ж образиться!
– А інакше – ображусь я і надовго!
Мене страшенно засмутила ця ситуація. Наступного дня молоді привезли техніку, до слова, в жахливому стані. Це не дивно, адже нею активно користувались і зовсім не берегли. Чужого ж не шкода. Та молоді так на мене образились, наче це я щось в них забрала. Не розумію я такого. Але висновки зробила. Тепер 2 тисячі євро, котрі їм мала дати витрачу собі на нову техніку. І побачимо, що скажуть. Як гадаєте, це правильно чи ні?
