Я родом із маленького села, де всі все про всіх знають і живуть за принципом: “А що люди скажуть?”.
З дитинства мріяла вирватися звідти. Після школи вступила до університету в Чернівцях й переїхала в гуртожиток. Чернівці одразу стали для мене домом – тут відчула свободу, можливості й зовсім інше життя. Я твердо знала: повертатися в село чи жити десь на околиці не збираюся.
Саме в Чернівцях познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Антон був простим, без власного житла, як і я. Ми довго зустрічалися, а потім одружилися. Весілля було скромне – без пафосу й понтів.
Після шлюбу кожен із нас так і залишився жити у своєму гуртожитку: я – студентському, він – робочому. Так, це було незручно, але ми вірили, що це тимчасово.
Свекруха з самого початку дивилася на мене зверхньо. Їй не подобалося, що я “сільська”, що маю свою думку й не мовчу. Ірина Дмитрівна часто повторювала:
– От поживеш із моє, тоді зрозумієш життя.
Одного дня вона повідомила новину: отримала у спадок квартиру під Чернівцями. Я тоді вперше подумала, що нам пощастило. Свекруха зібрала нас з Антоном і урочисто сказала:
– Вирішила віддати цю квартиру вам. Живіть, радійте.
Я мовчала кілька секунд, а потім чесно сказала:
– Дякую, але не хочу жити в якомусь селі на околиці. Я вчуся й працюю в Чернівцях. Мені важливо бути тут.
У кімнаті повисла напруга. Свекруха насупилася:
– То що ти пропонуєш?
– Продайте ту квартиру й віддайте нам гроші. Ми зможемо купити житло в Чернівцях або хоча б внести перший внесок, або на оренду хоч буде.
Після цих слів почався справжній скандал.
– Ти що, зовсім знахабніла?! – закричала Ірина Дмитрівна. – Я маю продати свою спадщину, бо пані хоче жити в мвсті?!
– Я не пані, а просто знаю, чого хочу. І не збираюся витрачати життя на дорогу з околиці.
– Ой, яка гонорова! Якщо така розумна, то заробляй сама на своє житло сама! Їй готове дають, а ще щось не подобається!
Антон мовчав, і це боліло найбільше. Він не став ні на мій бік, ні на бік матері. Після того дня свекруха почала мене відкрито зневажати. Казала родичам, що я корислива, що мені потрібні тільки гроші й Чернівці.
А я просто не хочу жити чужими подачками, хочу нормального життя, а не квартири “аби було”. Так, я амбітна, але хіба це злочин – хотіти більшого?Тепер свекруха демонстративно повторює:
– Не подобається – то йди геть, двері відкриті. Мій Антончик в рази кращу жінку знайде, ніж така селючка, як ти!
А я собі думаю: ще доведу, що можу сама. І тоді ніхто не скаже, що живу за чужий рахунок. Хіба не так?
