Постійні обстріли, відсутність світла, опалення і морози вплинули на нас усіх. Та чомусь я думала, що в такі моменти люди стають добрішими. Але виявилось, що все зовсім не так.
Того тижня, коли температура надворі вже занадто знизилась, я попросила сина приїхати й допомогти. А саме облаштувати у нашому дворі буди для бродячих собак. Але вони ледь виживали на вулиці. Тарас приїхав охоче, він в мене майстер на всі руки і дуже добра людина. За день облаштував і утеплив шість будок. Я дуже тішилась, а деякі комірки тварини зайняли мало не відразу. Я їм ще винесла воду і їжу.
Деякі сусіди охоче виходили й допомагали, були й такі, що принесли сухий корм з магазину. Я дуже з того тішилась. А на вечір раділа, адже в будах було чимало песиків і навіть котики поруч із ними грілися.
Вночі крізь сон я чула, як гавкають собаки. Навіть здивувалась, що ж вони не поділили, та коли зранку вийшла – жахнулась. Усі наші будки були розтрощені й розкидані по всьому дворі. Собаки зникли. Я почала усіх розпитувати, та ніхто нічого не бачив. І тоді парубок з сусіднього будинку зізнався, що саме повертався додому, коли будки трощили.
– Хто ж це був?
– Так ваша ж сусідка з якимись дядьками.
– Хто це?
– Така руда!
Я не могла повірити, він описував Ларису, з якою я була в гарних стосунках. Негайно до неї побігла:
– Ларисо, як ти могла? Нащо? Чи тобі не шкода тварин?
– Яке там шкода. Розвели тут псярню. Смердить страшно, собаки гавкають, моїм онукам страшно йти до нас. Так ви ще буди їм поставили. Хто на це давав дозвіл? Купуйте собі приватний будинок і там робіть що хочете, а мені під вікнами не смійте!
– Нема в тебе серця, не чекала я від тебе такого, чесне слово!
Так мене ця історія засмутила, і не лише через будки і марну роботу мого сина, а через байдужіть і злість людей. Розчарувалась я страшенно! Хіба ж це нормально? Як ви гадаєте?
