Йшла з зустрічі по Саксаганського, до мене підійшла жінка, з питанням:
– А гдє тут Саксаганского?
Кажу:
– Ось це вона і є, вулиця Саксаганського
– Нічєго нє могу понять! Гдє тут сотий номєр? Гдє больніца??? – нервувала жінка
– Якщо чесно, я не знаю де тут лікарня, номери мають бути написані на будинках.
На вулиці холодно, я поспішаю, жінка не просить допомоги, а вимагає, чує що я говорю українською і принципово продовжує російською. Мене це починало дратувати, я чекала на зелене світло світлофора.
– Та здєсь даже спросіть нє у кого! – видає барішня з викликом дивлячись мені у вічі.
Я розвернулась і пішла – нарешті увімкнувся зелений.
Я собі думала, що раніше я б кинулася допомагати, шукати ту лікарню, сотий номер і що там ще.
Раніше я б кинулася рятувати бабцю алкашку, яка дерлася в мої двері у пів четвертої ночі…
Але я не хочу. Тупо не хочу допомагати тим хто хамить, хто принципово говорить російською, хто порушує мої кордони і правила.
Не хочу витрачати себе на всяку херню.
Та й таке)))
