Я добре пам’ятаю той день, коли чоловік повернувся від матері блідий, мов стіна. Він мовчки зняв куртку, сів на кухні й довго дивився в одну точку.
– Що сталося? – спитала, відчуваючи, як всередині стискається.
– Мама усе переписала на сестру.
Свекруха успадкувала від своїх батьків чимало: добротну дачу біля міста, майже нову машину і чималі накопичення. Ми тоді ще наївно думали, що вона поділить усе по-справедливому між дітьми. Адже ж двоє їх – син і донька, але реальність виявилася брудною й болючою.
– А мені? – спитав Вадим у неї того дня.
– Тобі? А що тобі треба? Маєш дружину, от і заробляйте. Ось, тримай 200 доларів – і будь вдячний.
200 доларів – за дачу, машину й роки батьківської праці. Коли Вадим мені це розповів, я ледь стримувала сльози – не через гроші, а через приниження.
– Знаєш що, – сказала тоді. – Ми самі всього досягнемо, без Валентини Сергіївни. І вона ще пожалкує.
І ми досягли. Спершу знімали маленьку однокімнатну квартиру, економили на всьому, працювали без вихідних. Я брала додаткові підробітки, чоловік ночами сидів над проєктами. Свекруха ж у цей час носила пакети доньці, оплачувала їй ремонти, купувала техніку. Валентина Сергіївна навіть не телефонувала нам, а ми – їй. Спілкування обірвалося повністю.
– Чого ви не приїжджаєте? – якось спитала вона через пів року.
– А навіщо? – спокійно відповів чоловік. – У тебе ж є донька. От і живіть.
Минули роки. Ми купили власну квартиру, машину, зробили ремонт. Усе – самі, жодної копійки від свекрухи.
А зовиця Аліна виявилася зовсім не такою “золотою”, як та думала. Дачу вона продала, машину – розбила, гроші – спустила. Залишилася ні з чим і з двома валізами повернулася до мами.
І от одного вечора дзвінок у двері, на порозі – свекруха.
– Ну що, пускайте. Я до вас переїжджаю.
– Перепрошую, що? – не зрозуміла я.
– У нас тісно: я, Аліна, онука. А у вас трикімнатна. Синові соромно рідну матір на старість не прийняти!
Чоловік мовчав кілька секунд, а потім сказав те, чого я від нього ніколи раніше не чула:
– Мамо, а тобі не було соромно, коли віддала все сестрі, а мені – 200 доларів?
– То було давно! Та й взагалі, я ж мати і краще знаю, кому допомога з дітей більше потрібна!
– А я – син, який для тебе виявився ніким.
Свекруха перевела погляд на мене.
– Ти його налаштувала!
– Ні, це ви самі все зруйнували.
– То що, ви мене на вулицю виженете?!
– Ні, просто житимете з тими, кого обрали. Ми вам нічого не винні.
Валентина Сергіївна пішла, грюкнувши дверима. Ображена, зла, переконана, що світ несправедливий до неї, а я стояла в коридорі й думала: “як легко втратити дітей, коли ділиш любов і спадок нечесно”. Ми не зрадили, а просто обрали себе. Як би ви вчинили?
