• вівторок, 20 січня 2026 р.

    – Я вам вже квитки замовив! Вибачайте! – Такого від свого доброго й спокійного Толіка я не чекала. Та його вчинком пишаюся

     

    Кілька тижнів тому, коли ситуація зі світлом і обстрілами в столиці погіршилась до нас зателефонувала зовиця, сестра мого чоловіка Олена.

     – Ми вже не витримуємо. Можемо до вас приїхати на кілька тижнів, відпочити від цього всього.

    Звісно, ми погодилися. Не чужі ж люди. Крім того, коли бабуся моєму Толіку з сестрою залишила хату, ми викупили в зовиці її половину. Та відмовляти однаково було не зручно. Тож за кілька днів вона приїхала разом з чоловіком і двома дітьми. Будинок в нас не такий вже великий, всього чотири кімнати. Та ми звільнили одну для родичів, аби їм було комфортно.

    На честь їхнього приїзду накрили гарний стіл, я наготувала всілякого. І мене відразу здивувало, що родичі приїхали зовсім з порожніми руками. Чесно, я такого не розумію. Я навіть коли на годинку йду до друзів щось купую. А тут родичі з Києва, і навіть Київський торт не привезли.

    Але я змовчала, подумала, може згодом якось віддячать. Посиділи ми гарно. А тоді я взялась прибирати, думала, що зовиця запропонує допомогу, але ні, цього не сталося.

    Наступні дні було ще гірше. Щодня родичі приходили на кухню, наче в ресторані. Сідали й чекали на сніданок, обід чи вечерю, їли й йшли собі, залишаючи тарілки на столах. А за три дні взагалі почали скаржитися, що їжа їх не влаштовує.

     – Ти завжди такі одноманітні страви готуєш?

     – Так, ми звикли до простої їжі. 

    – Хочеться чогось цікавого. Може приготуєш голубці?

    – Гаразд, на вихідних спробуємо.

    І тут мій чоловік вже не витримав. Він буквально підскочив на місці.

     – Олена, ти щось наплутала! Встав і готуй сама. До вас, як до людей віднеслися, прийняли, обігріли, а ви на голову вилізли. Знаєте що, я вам квиточки візьму, їдьте додому.

     – Куди? В Київ? Зараз? Ти забув, чия це хата! Я з доброти тобі її віддала.

     – Що ти розповідаєш. Ми 5 тисяч євро за твою частку заплатили.

     – Якби тоді знали, як все буде, то цього б не робили. Мали б куди повертатися!

    Олена страшенно образилась. Наступного дня вони поїхали. Мені трохи ніяково, все думаю, чи не занадто це було. Але з іншого боку не уявляю, як би я надалі таку поведінку терпіла. Що ви думаєте з цього приводу?