Мій син Артур дуже добрий і чесний хлопчик. Я вважаю, що невістці з ним надзвичайно пощастило. Та вона геть невдячна. Молоді окремо живуть, їм від свахи дісталась доволі непогана квартира. Артур заробляє, все в них чудово було, принаймні до війни. Двійко дітей, подорожі.
Та коли почалась війна я злякалась, що сина можуть мобілізувати. Почала думати про різні варіанти. І збагнула, що найкращий, щоб невістка швидко завагітніла. Утім, коли їй це сказала – реакція була жахлива.
– Я з цими дітьми ледве справляюсь. Ваш син зовсім не допомагає. І заробляє замало. Ви також не поспішаєте допомагати!
– Тобі завжди замало! Як народиш – я на пенсію вийду і з дітьми сидітиму.
Я не знала інакше, як її вмовити. І врешті невістка погодилась. На щастя, їй вдалося швидко завагітніти і сина не мобілізували. Вагітність була важкою, невістка в лікарні лежала. І врешті вона народила дівчинку. І ось не минуло тижня і вона подзвонила мені й спитала:
– Ну, що, ви вже звільнилися? Мені потрібна ваша допомога!
– Та зачекай, я не можу так все покинути!
Коли я замислилась, то не розуміла, чого я маю йти на пенсію. Невістка ж мені зарплату не платитиме. Тож я вирішила не поспішати. Їздила до молодих на вихідних допомагати. А невістка увесь час була нервова, я їй слова сказати не могла. І ось минуло два місяці та неочікувано вона приїхала до мене.
Я відчинила, а невістка просто з порогу мені дала онуку і сказала:
– Хотіли дитину – тримайте! Я заберу її на вечір!
– Але мені треба на роботу!
– Ви на пенсії, забули?
Уявіть, вона взяла й поїхала, залишивши мене з онукою. Такого я не чекала. От же нахаба. Повернулась лише на вечір. Та сказала, що наступного дня знову привезе дитину, бо вийшла на роботу. І як на таке реагувати, от скажіть? Хіба це нормальна поведінка матері?
< /div>