Два роки тому моє життя змінилось. В місті, в якому я народилась і жила все життя, стало небезпечно. Мені довелось зібрати дітей і переїхати на інший кінець країни. Оселились ми на Буковині, в невеличкому місті. Спочатку було дуже важко, а тоді я знайшла гарну роботу на великій швейній фабриці.
Я почала доволі непогано заробляти. І це рятувало, адже діти ростуть і їхні потреби також. Зараз донечці моїй 12 років, а син вже в другому класі. Вони в мене доволі самостійні, разом до школи ходять, домашнє завдання самі виконують. Мені бракує часу все контролювати. Та вчора в батьківському чаті вчителька написала повідомлення.
“У зв’язку зі зростанням кількості хворих дітей на грип і ГРВІ дирекція школи вирішила перейти на дистанційне навчання ДО 22 лютого! Пропоную проголосувати, чи працюємо по Zoom за звичним розкладом чи мені просто давати дітям завдання для самостійного опрацювання! Звісно, вам доведеться допомагати дітям, адже вони лишень у другому класі…”
Я очам своїм не повірила, адже далі Марина Іванівна писала, що важливо, щоб батьки контролювали весь процес. Тож я не витримала і написала:
– То мені звільнитися з роботи і вчити дітей?
– Візьміть лікарняний!
– А їстимуть мої діти що тоді? Лікарняні зараз виплачують з великим запізненням.
– Ну, послухайте, що робити. Зараз багато хворих дітей. Будемо сподіватися, що це не надовго!
Далі інші батьки почали на мене нападати.
– Мати має перш за все думати про своїх дітей!
– Та ці переселенці взагалі дітьми не опікуються! Вони ростуть, нікому не потрібні!
Я в розпачі. Не знаю, як бути. Не розумію, невже цим директорам і вчителям робити нічого? Колись діти також хворіли, але жодних дистанційок не було. Чого я маю виконувати роботу вчителя самотужки, мені за неї ніхто ж не заплатить. Та й нащо ми тоді гроші на потреби школи здаємо, як однаково учні вдома сидітимуть? І взагалі в мене вдома лише один комп’ютер, як дві дитини мають встигати займатися? Заняття в них одночасно. А що ви про все це думаєте? У вас також вводять карантини?
