Я – заробітчанка, у якої життя вміщується в валізу, роботу без вихідних і телефонні дзвінки додому зі словами: “Тримайтесь, я скоро”. Тільки те “скоро” ніяк не настає.
Я поїхала не від хорошого життя. Поїхала, бо вдома були діти, кредити, злидні й страх, що вони виростуть без шансів. І я тягнула – день за днем, рік за роком.
За ці роки купила синові машину. Пам’ятаю, як Василь сміявся в слухавку:
– Мамо, та ти серйозно? Це ж моя мрія! Дякую!
– Рада, що змогла втілити її в життя.
Дочці допомогла з квартирою. Віра плакала, обіймала мене, дякувала:
– Мамо, без тебе ми б ніколи.
– Живіть краще, ніж я.
Собі я нічого не хотіла дуже довго, а потім подумала: “Я що, не людина? Хіба не заслужила куток, де мене чекатимуть?” І вирішила добудувати будинок. Щоб було куди повертатися. І от тут почалося пекло.
Невістка моя Леся завжди посміхалась криво, як мене бачила. Завжди рахувала гроші, які заробляю, кому і скільки даю.
– А чого це ви собі будуєтеся? – якось кинула в слухавку.
– Бо я 13 років гарую.
– А ми що? Нам допомога треба, могли б і почекати з тим будівництвом.
– Я вам машину купила!
– То було давно. Тепер треба далі допомагати. Тим більше Вірці з квартирою допомогли, а тут якась машина.
Я пояснила, що більше не можу допомагати, бо усе йде на будівництво. Кожен євро – в бетон, в цеглу, в дах.
– То ви нас кинули?
– Я вас підняла, життя вам дала!
– Не кричіть. Краще визнайте, що вам шкода грошей.
Після того син став рідше дзвонити. А потім – майже перестав.
На свята я їхала додому, як завжди – з подарунками для всіх. Я не ділю дітей і не рахую любов. В одній сумці – гостинці для сина й невістки, окрема сумка – для дочки й зятя.
І в тій проклятій метушні – вокзал, люди, штовханина – сумка з подарунками для Василя та Лесі зникла. Я зрозуміла це вже в автобусі. Руки затремтіли, серце впало кудись у живіт.
– Боже, тільки не це.
Додому приїхала з порожніми руками – для сина й невістки, і одразу сказала правду:
– Я загубила сумку, у якій були ваші подарунки.
Леся скривилась:
– Та не треба брехати.
– Я не брешу.
– Просто скажіть чесно – ви нам нічого не купили.
– Я працювала ночами, щоб купити!
– Ой, не треба цього театру.
Син мовчав. Стояв, опустивши очі.
– Василю, скажи щось, – попросила я.
– Мамо, ну виглядає дивно.
Того вечора плакала в подушку, як мала дитина. А наступного Леся накрутила Василя остаточно.
– Твоя мама нас не поважає. Їй важливіший будинок, ніж ми. Вона нас просто викинула.
І Василь остаточно перестав дзвонити. Я набирала номер – тиша, писала – “непрочитано”. І я сиділа на будові, серед голих стін, і думала: “У чому ж винна?”.
Я 13 років не жила, а виживала, віддала все дітям, допомогла всім, а тепер – я зайва.
– Мамо, не переживай, – каже донька. – Ти зробила більше, ніж повинна.
Але біль не минає. І тепер не знаю: чи я погана мати, чи просто дуже зручна. Що б ви робили на моєму місці?
