Мій Сергій на фронт пішов не просто так. Колись він був військовим, тож мусив це зробити. Для мене це стало страшним випробовуванням, адже ми в шлюбі прожили шістнадцять років. Мали двох дітей. Звісно, не завжди все було між нами добре. В чоловіка доволі складний і егоїстичний характер. Та я здебільшого йшла на поступки, адже люблю, коли в домі спокійно, панує взаєморозуміння.
Тож мені довелося відправити чоловіка на війну. Де він за цей час лише не служив. Та останнє місце його роботи було на Харківському напрямку. Останнім часом Сергію не вдавалося часто до нас приїжджати. Тому свекруха дедалі частіше казала, що я мушу їхати до нього.
– Ти ж розумієш, в чоловіків свої потреби є!
– Але ж це так далеко. І в мене робота, діти!
– Що ти скаржишся, син там життям ризикує, а ти поїздити не можеш.
Тож врешті я вирішила поїхати до нього, провідати. Дісталася Харкова, а далі напросилася з волонтерами. Сергій тоді в невеличкому місті перебував, не на передовій. Я йому нічого не казала, хотіла сюрприз зробити. Раніше він розповідав, де живе, я йому і передачу туди надсилала.
Нарешті я дісталась квартири, де жив мій чоловік з побратимами. Стомлена була страшенно, сподівалась, що нарешті трохи відпочину, адже вже завтра мала повертатися. Та коли постукала – мені відчинила якась жінка, у чоловічій футболці. Я увійшла, а там таких жіночок кілька, а серед них мій Сергій і його побратими. Всі п’яні та фактично без одягу. Мене мало не знудило. Відразу геть поїхала.
Всю дорогу додому я плакала. Розуміла, що це сталося не вперше. Щойно приїхала написала Сергію, що розлучаюсь, а тоді й його мамі повідомила.
– Ти сама в цьому винна! Я тебе попереджала. Треба було раніше їхати, а ти тут сиділа!
– Вас послухати, то нема ані кохання, ані вірності.
– Сергія звинувачувати не можна. Напевно його побратими вмовили. А там всі такі.
Хай що вона мені не казала, але рішення я вже прийняла. Не зможу спокійно на чоловіка дивитись, знаючи, що він робив. Та й врешті, він мені звідти лишень хвороби всілякі привезе.
Та доля ще та жартівниця. Минуло два тижні і мені подзвонили з невідомого номера.
– Ваш чоловік в Полтаві в реанімації, важкий.
Це було наче грім серед ясного неба. Звичайно, я поїхала до нього негайно, все ж це тато моїх дітей. Вже там виявилось, що його підірвали дроном. Хірурги буквально збирали його до купи. Мені відразу сказали, що він залишиться інвалідом і завжди потребуватиме допомоги. Якщо пройде тривалу реабілітацію, можливо бодай трохи, але зможе пересуватися.
Я була поруч місяць. І увесь цей час думала, що не хочу такого життя і зовсім на нього не заслуговую. Та як я можу покинути військового після поранення? Що люди скажуть? Хто мене зрозуміє?
Зараз ми вже на реабілітації. Я втратила власне життя, а Сергій навіть не перепросив за той випадок. Він навпаки поводиться зі мною жахливо. Люди добрі, я в розпачі, порадьте, як мені бути?
