Я все життя пропрацювала в аптеці – не директорка, не власниця, а звичайна провізорка. Зміни по 12 годин, запах ліків, нескінченні черги, люди зі своїм болем і злістю. Додому приходиш – ноги гудуть, спина ниє, тиск скаче, але ніколи не скаржилась. Бо знала: я мама, і маю триматися.
Донька давно доросла. У Рити своя сім’я, чоловік і двоє дітей. Живуть вони зі свекрами – у великому будинку, але, як каже донька, “не в своїй хаті”. Сваха постійно лізе зі своїми порадами, сват бурчить, що діти шумлять. Риті там нестерпно. І винна в цьому, звісно ж, я.
– Мамо, скільки можна так жити?! – кричала вона в телефон. – Ти ж бачиш, як мені важко!
– Доню, а що я можу зробити?
– Як що?! Їхати за кордон! Заробити гроші! Купити нам квартиру!
Я тоді навіть не одразу зрозуміла, що вона серйозно.
– Доню, мені 56 років. У мене серце, тиск, ноги… Я все життя на ногах, вже не молода.
– Не перебільшуй, інші жінки їдуть. І старші за тебе їдуть!
Коли вона приїхала до мене, розмова була ще гірша. Рита сіла на кухні, схрестила руки і подивилась так, ніби я їй щось винна.
– Ти розумієш, що це твій материнський обов’язок?
– Який обов’язок? Я тебе виростила, вивчила, весілля зробила!
– А тепер маєш допомогти з житлом, бо я твоя донька.
– А зять? А ви разом? Ви ж сім’я. Маєте самі заробляти!
– Легко тобі казати. Хочеш, щоб я все життя жила зі свекрами?
– А я тут до чого? Чому маю їхати на чужину, мити чужі унітази?
Рита підвелася і почала кричати:
– Бо ти моя мама! Інші мами так роблять! Бо якщо ти мене любиш – поїдеш!
– А моє здоров’я? А моє життя?
– Не драматизуй, нічого з тобою не станеться. Пару років попрацюєш – і все.
Пару років… Вона це сказала так легко, ніби йшлося про пару тижнів.
– А якщо я там захворію?
-Ну не вигадуй. Люди ж якось живуть.
Тоді зрозуміла: Риті байдуже, їй головне – квартира.
– Ти егоїстка, мамо, і думаєш тільки про себе, – кинула наостанок Рита.
А я сиділа і плакала. Егоїстка – я, яка все життя жила для дитини.
Я не поїхала, і не поїду, бо вважаю: дорослі діти з власними сім’ями повинні самі будувати своє життя. Я не зобов’язана жертвувати здоров’ям і останніми роками, щоб хтось жив “краще”.Тепер донька зі мною майже не говорить. Дзвонить рідко, сухо і лише каже:
– Подумай ще, поки не пізно.
А я думаю щодня, і щоразу приходжу до одного висновку: материнський обов’язок – це любов і підтримка, а не купівля квартир ціною власного життя. Але, мабуть, у наш час це вже вважається зрадою.
Що б ви порадили?
