Мій батько — найзвичайніший чоловік: поважає риболовлю, передивляється старі комедії й вважає вареники зі сметаною найкращою стравою у світі. Після смерті мами він помітно знітився — ходив похмурий, заріс щетиною, ніби згас ізсередини. А потім раптом наче ожив.
— Олю, знайомся, це Лена!
Я ледь не захлинулася чаєм. Лені було тридцять дев’ять, а тато вже давно розміняв сьомий десяток. Вона виглядала як з картинки: ідеальний манікюр, підколоті губи, дорогий аромат парфумів. А тато поруч із нею сяяв, мов начищена монета, ловив кожен її погляд і слово.
Спочатку я мовчала. Думала: нехай порадіє людина, може, й справді почуття. Всяке в житті буває.
Але досить швидко почали з’являтися дивні деталі. Приїжджаю якось до них — тато сидить похмурий, перед ним тарілка з броколі.
— Леночка сказала, що в мене шлунок слабкий, дієта, — виправдовується він.
А сам за цей час так схуд, що сорочка на ньому висіла, і погляд став якийсь винуватий, ніби він постійно в чомусь провинився.
Потім стало ще гірше. Лена заборонила йому риболовлю — «продує», телевізор — «нерви псує». Зате все частіше заводила розмови про море й м’який клімат. Мовляв, у наших широтах татові зовсім зле, треба продавати квартиру й переїжджати в будиночок у Одесі. А решту грошей вкласти у «розвиток».
А квартира у тата — трикімнатна, в самому центрі міста.
Я намагалася поговорити з татом, але він ніби під гіпнозом:
— Олю, ти просто заздриш нашому щастю. Лена мені життя продовжує.
Тоді я зрозуміла: сперечатися марно. Вона так його обробила, що я в його очах перетворилася майже на ворога.
Кожен мій візит виглядав однаково. Лена усміхалася, наливала чай, але очі залишалися холодними. І весь час намагалася мене випровадити:
— Ой, Віті пора ліки приймати й відпочивати, ти вже не засиджуйся.
І тоді я вирішила перевірити цю «ангельську» жінку.
В одну суботу приїхала з тортом. Лена скривилася, але в дім пустила. Ми пили чай, тато був якийсь загальмований, млявий. Лена щебетала про погоду й увесь час поглядала на годинник.
— Олю, у нас хліб закінчився, збігаєш до кіоску? А то Віті бутерброд нема з чим зробити.
Я погодилася, вийшла в передпокій, взула кросівки й раптом зловила себе на думці: «Зараз або ніколи». Дістала старий телефон, увімкнула диктофон і сховала його на шафі, за шапками. Знизу його не видно, а чутність там чудова.
— Я швидко! — крикнула я й грюкнула дверима.
Насправді я спустилася поверхом нижче й просто стояла, прислухаючись до власного серця. Було соромно? Так. Але страх за батька був сильнішим. Хвилин двадцять я ходила навколо будинку, купила той нещасний батон.
Повернулася — Лена сама люб’язність. Тато дрімав просто за столом. Телефон я забрала непомітно, коли йшла. Додому мчала, як на пожежу.
Увімкнула запис. Спочатку шум, кроки… а потім голос Лени — зовсім не той лагідний, яким вона говорила з татом. Грубий, різкий, прокурений.
Вона комусь телефонувала:
— Та дістав він мене, Марино! Сил нема, сидить, слину пускає. Я йому феназепаму підсипаю, щоб не нив, а він усе ніяк не відключиться. Коли вже оформимо угоду? Я цю квартиру ненавиджу, тут усе старим тхне. Здамо діда в село, хай там доживає, а самі заживемо. Гроші — навпіл, як домовлялися. Ти рієлтора тільки піджени.
І такий гидкий смішок наприкінці.
У мене волосся стало дибки. Феназепам? Село? «Доживає»?
Вранці я була у тата. Лени не було — втекла «на манікюр». Тато сидів на кухні, колупав свою броколі.
— Тату, відклади вилку. Послухай.
І я увімкнула запис.
Спочатку він усміхався, думав, що це музика. А потім зблід. Почав важко дихати, ніби повітря не вистачає. Коли запис закінчився, він ще кілька хвилин мовчав, дивлячись в одну точку.
— Феназепам… — видушив він. — А казала, вітаміни…
За годину Лена повернулася — весела, з пакетами.
— Вітю, я форель купила!
Тато встав, підійшов до неї. Я думала — вдарить. Але він просто взяв пакети, поставив на підлогу й відчинив двері.
— Йди.
— Вітю, ти що, жартуєш? — захлопала вона віями.
— Я чув запис. Про слину, про село й про таблетки. Йди, поки я поліцію не викликав.
Тут із неї ніби маску зірвали. Вона верещала, називала його старим імпотентом, кричала, що він нікому не потрібен, що здохне один у своїй трійці. Тато мовчки зачинив двері на два замки.
Увечері ми вперше за багато років пили коньяк. Їли магазинні вареники з майонезом і перцем. Шкідливо, так. Але смачно й по-справжньому.
— Пробач мені, доню, — сказав він. — Дурний старий, казки захотілося.
— Нічого, тату. Головне — вчасно отямився.
Зараз у тата все добре. Він завів спанієля, вранці гуляє з ним, грає з чоловіками у дворі в доміно. А про «кохання» згадувати не любить. Каже, надто дорого такі уроки обходяться
