— Вітю? — злякано спитав кум Толик. — Тобі зле?
Надія підійшла до столу, не плакала, всередині все вигоріло ще п’ять хвилин тому, коли він назвав дітей «зозуленятами». Взяла аркуш.
— Давайте почитаємо, — сказала вона голосно, чітко, як на зборах. — «Висновок генетичної експертизи, ймовірність батьківства громадянина Коваленка Віктора Петровича щодо сина Коваленка В’ячеслава Вікторовича становить 99,9 відсотка. Ймовірність батьківства щодо доньки Коваленко Олени Вікторівни становить 99,9 відсотка».
Результат ДНК. Шок для «рогоносця»
Свекруха відкрила рота, закрила, знову відкрила, нагадувала рибу, викинуту на берег.
— Тобто як? — прошепотіла вона. — Дев’яносто дев’ять? Це… це помилка! Помилка лабораторії! Вони переплутали пробірки!
— Ні, мамо, — сказала Надія крижаним тоном. — Це не помилка, а ваша з Вітею параноя.
Віктор сидів, закривши обличчя руками, плечі здригалися. Розумів, що сталося: щойно, на очах у всієї рідні, друзів і сусідів, він принизив дружину, яку звинувачував 25 років. Принизив дітей, яких називав чужими, і найстрашніше — виявився неправим.
Думав, що цей конверт — його козир, перепустка в нове, вільне життя без «нахлібників», а це виявився вирок йому самому.
— Тату, — голос Славка тремтів від люті. — Ти справді зробив тест? Ти крав у нас слину?
— Славко, я… — Віктор підняв голову, вигляд у нього був жалюгідний. — Я думав… Ну ти ж не схожий!
— На кого не схожий? — спитала Олена, встаючи. — На тебе? Слава Богу, що не схожий! Ти ж моральний виродок!
— Олено, не смій так з батьком! — заверещала Зінаїда Петрівна. — Це все Надя підлаштувала! Вона підкупила лікарів!
Надія розсміялася.
— Зінаїдо Петрівно, а вам не спадало на думку, чому вони на Віктора не схожі?
— Бо не від нього! — гаркнула свекруха. — У нас порода! Ніс грецький, горбинка! А в них — картоплі українські!
Надія зітхнула, підійшла до серванту, дістала старий, оксамитовий фотоальбом.
— Я тут днями лад наводила, — сказала вона, відкриваючи альбом. — І знайшла фото ваше, Зінаїдо Петрівно, з молодості.
Дістала чорно-білий знімок, на ньому молода Зінаїда Петрівна стояла в обіймах з чоловіком.
— Це мій чоловік! — гордо сказала свекруха. — Батько Віктора!
— Так, це Петро Іванович, царство небесне, а ось це хто? — Надя дістала інше фото, групове, сусіди на пікніку.
— Це… ну, сусіди, дядько Коля.
— Дядько Коля, — кивнула Надя. — Той самий, що до вас «на чай» заходив, коли Петро Іванович у відрядженнях був, усе село шепотілося, Зінаїдо Петрівно.
— Що ти верзеш, негіднице?! — свекруха почервоніла, як рак.
— А ви подивіться, — Надя сунула фото їй під ніс. — Подивіться на дядька Колю і на Віктора.
— Слухайте… А й справді, — сказав кум, вдивляючись. — У Кольки ж ніс із горбинкою був, грецький такий і підборіддя з ямочкою, як у Вітьки.
— Точно! — підхопила баба Валя. — Колька ж ловелас був відомий! Він до Зінки бігав, я пам’ятаю!
Зал вибухнув, хтось хихикнув, хтось присвиснув, пазл склався. Віктор дивився на матір.
— Мамо? — спитав він тихо. — Це правда?
— Вітю, не слухай її! Вона бреше!
— А що тут слухати? — Надя захлопнула альбом. — Мої діти пішли в мою породу, українську, кирпаті, світловолосі. А ти, Вітю, пішов у дядька Колю, так що тобі не на дітей тест робити, а на себе і на маму. Може, дізнаєшся, чому у тебе ніс такий «благородний».
«Твій батько — дядько Коля!»: таємниця свекрухи
Слава підвівся з-за столу.
— Ну що, «батьку», ти хотів розлучення? Ти його отримаєш.
— Сину… — пробелькотів Віктор.
— Не син я тобі, ти мене двадцять років позашлюбною дитиною називав. Я терпів, бо мама просила, але тепер досить.
Вийшов із кімнати, грюкнувши дверима, Олена встала слідом.
— Ти нас зозуленятами звав? Значить, ми тобі ніхто, прощавай.
Пішла за братом.
У кімнаті залишилися тільки гості й розчавлений Віктор зі своєю мамою. Надія налила собі повний келих шампанського, випила залпом.
— Вітю, — сказала вона. — Ти двадцять п’ять років мені мозок їв, я терпіла заради дітей. Думала: ну дурень, ну ревнивий, але свій, батько все ж таки, а ти не дурень, а підлий.
— Надю, пробач! — Віктор спробував схопити її за руку. — Я п’яний був! Біс поплутав! Мама накрутила! Я ж люблю тебе!
— Забери руки, — Надя відсмикнула долоню. — Любов, Вітю, це довіра, а ти її в лабораторію здав, у конверті.
Подивилася на гостей.
— Вибачте, люди добрі, свята не буде.
Потім повернулася до чоловіка.
— Збирай речі, Вітю, і маму свою прихопи, вам є що обговорити, про грецькі носи й дядька Колю.
— Куди я піду? — завив Віктор. — Квартира ж спільна!
— Спільна? — Надя усміхнулася. — Ти, мабуть, від жадібності пам’ять втратив. Квартира ця подарована моїми батьками, ще до весілля оформлена. Ти тут лише прописаний, а за таку поведінку я тебе через суд випишу в два рахунки, як колишнього члена сім’ї.
Це був удар нижче пояса, Віктор справді забув, так звик усе вважати своїм, що забув: прийшов сюди в одних штанях.
Розлучення і дівоче прізвище: «Ти тут лише прописаний»
Через пів години квартира спорожніла. Віктор і Зінаїда Петрівна йшли, як побиті собаки. Віктор тягнув сумку з трусами й шкарпетками, свекруха дріботіла слідом, бідкаючись: «Осоромили! На старості років! Іроди!»
Гості розходилися мовчки, намагаючись не дивитися Наді в очі, їм було соромно за те, що вони сиділи за цим столом і слухали цю нісенітницю. Лише подруги Наді, Оленка й Світлана, залишилися допомогти прибрати зі столу.
— Ну ти, Надю, даєш, — сказала Оленка, згрібаючи олів’є у смітник. — Про дядька Колю, це ти потужно сказала, правда, чи що?
— А хто ж її знає, — Надя знизала плечима, намилюючи тарілку. — Але ж схожий, зараза, вилитий Колька і характер такий самий паскудний.
Витерла руки рушником, налила собі ще келих шампанського.
— Ну що, дівчата, за свободу!
— За свободу! — чокнулися подруги.
Я все пробачу! Сльози під дверима
Минув місяць. Віктор живе у мами в двокімнатній, у тісноті й образі. Зінаїда Петрівна пиляє його з ранку до ночі: «Осоромив матір! Втратив квартиру! Як ми тепер житимемо на мою пенсію?»
Про дядька Колю мовчить, але Віктор бачить, як вона ховає старі альбоми. Слава й Олена з батьком не спілкуються, заблокували всюди. Віктор намагався дзвонити, погрожувати, плакати, але було марно. Вчора приходив до Наді, стояв під дверима, брудний, неголений, із запахом перегару.
— Надю… Відчини, я ж люблю. Ну помилився, з ким не буває, я все пробачу!
— Ти пробачиш? — Надя розсміялася через двері. — Вітю, у тебе совість є? Чи її теж дядько Коля не дав?
Відчинила двері, винесла йому пакет.
— Ось, твої старі вудки, забув у комірчині.
— Надю, пусти… Я виправлюсь!
— Любов, Вітю, це коли не шукають чужих рис у обличчях рідних дітей, а ти шукав двадцять п’ять років, от тепер іди й шукай сенс життя в іншому місці.
Зачинила двері, притулилася спиною до дверей, у квартирі було тихо, ніхто не бурчав, не шарудів ногами, не бурчав, що суп пересолений, ніхто не дивився на дітей з підозрою.
Було чисто, світло й спокійно, Надя пішла на кухню, налила собі чаю, подивилася у вікно.
Там, унизу, Віктор понуро брів до зупинки, волочачи вудки. Шкода його? Ні, дурнів не шкодують, а навчають. Цей урок йому обійшовся у ціну квартири й родини, дорогувато за тест ДНК, але зате результат стовідсотковий.
Ну а тепер ваша черга, дівчата, зізнавайтеся: у кого чоловіки теж «породу» шукали? Хто чув ці натяки: «Ой, а в кого це він такий рудий/вухатий/розумний»?
