Мій суботній ранок почався не з кави, а з телефонного дзвінка. На екрані висвітлилося тривожне: «Тітка Валя» – родичка.
– Марино, зустрічай! – голос тітки був такий бадьорий і гучний, що будильник відпочивав. — Ми вже виїхали, завтра вранці будемо у вас! Вирішили сюрприз зробити: столицю подивитися та й вас провідати. Ми ж не чужі!
Я сіла на ліжку, намагаючись осмислити почуте. Найстрашніше в цій фразі було слово «ми».
– А хто саме «ми», тітко Валь? – Обережно уточнила я, одночасно штурхаючи чоловіка під ковдрою, щоб він терміново прокидався.
– Та як хто! Я, дядько Коля, Свєтка з чоловіком і наш онучок. Та ти не хвилюйся, ми невибагливі – нам би тільки переночувати, а так цілими днями гулятимемо!
П’ятеро людей. Плюс ми із чоловіком. У нашій однокімнатній квартирі площею тридцять три метри, де вільного місця – килимок у передпокої та вузький прохід між диваном та телевізором.
Я мовчки відключила дзвінок і подивилася на чоловіка. У його погляді читався чистий, незамутнений жах і таємна мрія прямо зараз виїхати з країни… або хоча б «вийти по хліб» на сім днів.
У пам’яті відразу сплив їхній минулий візит трирічної давності. Тоді їх було «всього» троє, але цей тиждень досі сниться мені в кошмарах.
Дядько Коля димів на балконі, струшуючи попіл прямо в мої квіти зі словами:
– Та що ти, це ж добриво.
Тітка Валя вчила мене варити борщ, стоячи впритул у моїй крихітній кухні:
– Ну хто так ріже, дай покажу.
А ми з чоловіком спали на надувному матраці, який на ранок здувався, і прокидалися практично на підлозі, поки гості з королівським виглядом займали наш диван.
А тепер їх п’ятеро! Свєтка з чоловіком – галасливі та гучні, а їхній син Дмитро – семирічний ураган, для якого слово «не можна» звучить, як особистий виклик.
– Треба їм відмовити, – твердо сказав чоловік, дивлячись у стелю.
– Як? – зітхнула я. – Вони вже в потязі. Сказати «розвертайтеся»? Ти ж знаєш тітку Валю! Почне про спорідненість, про те, як вона мене маленьку няньчила, про нашу «столичну зажерливість».
– А потім усе село обговорюватиме, що я рідню на поріг не пустила, і мама питиме корвалол від сорому.
Ми сиділи на кух ні, пили каву і перебирали варіанти, один безнадійніший за інший. Найняти їм житло – не варіант: після ремонту машини бюджет тріщав по швах.
Пустити їх, а самим піти до друзів – капітуляція, та й хто нам дасть притулок на тиждень? Не відчиняти двері? Вони стукатимуть доти, доки сусіди не викличуть рятувальників.
І тут мене осяяло. Потрібна причина, проти якої не посперечаєшся. Така, від якої втечуть самі.
– Вітрянка, – прошепотіла я.
– Що? – Не зрозумів чоловік.
– Вітряна віспа! Карантин! Для дорослих – жах: висока температура, ускладнення, рубці.
Чоловік засумнівався:
– А якщо вони хворіли?
– Тітка Валя та дядько Коля – точно ні, мама розповідала. Світлана – не знаю, але ризикувати вони не стануть, особливо з дитиною.
До приїзду потягу залишалося чотири години й ми перейшли до підготовки. Я дістала з аптечки старий флакон зеленки.
– Маж щедро, – командувала я, підставляючи обличчя. – Лоб, щоки, шию, руки. Чим страшніше – тим краще!
Чоловік, стримуючи сміх, ставив жирні зелені цятки. З дзеркала на мене дивилася істота з дитячої розмальовки. Для повноти образу я одягла розтягнутий халат, замотала шию шарфом і розтріпала волосся.
– А що мені робити? – спитав чоловік.
– Ти контактний. Ходячий інкубатор. Це навіть страшніше.
Ми підготували легенду: я захворіла напередодні, температура під сорок, лікар був, оголосив суворий карантин і налякав вірусом, що мутував.
Дзвінок у двері пролунав точно за розкладом. За дверима шурхали сумки, гомоніли голоси й нив Дмитро. Я вдала заслаблого лебедя, чоловік прочинив двері, загороджуючи прохід.
– Зятю! А чого не зустрічали? – дядько Коля вже намагався протиснутись усередину.
– Стійте! – гаркнув чоловік. – Не входьте. В нас біда.
І тут з’явилася я: човгаючи капцями, тримаючись за стіну і важко дихаючи.
– Здрастуйте… – прохрипіла я. – Вибачте. В мене вітрянка, важка форма. Лікар сказав – заразно навіть через вентиляцію.
На сходах запанувала тиша. П’ять пар очей витріщилися на мої зелені плями.
– Вітрянка? – Свєтка інстинктивно відступила, прикриваючи сина. – У тридцять років?
– Імунітет… – простогнала я. – Температура… ускладнення…
Я буквально бачила, як у голові тітки Валі борються бажання безплатного житла, та страх за здоров’я.
– Колю, ти хворів?
– Не пам’ятаю… наче ні… – дядько Коля вже задкував до ліфта.
– І я не хворіла! – Злякалася Світлана. – Мамо, поїхали в готель!
– А чоловік? – підозріло примружилася тітка Валя.
– Я наступний, – приречено сказав чоловік. – Спимо разом, питання часу.
Цього виявилося достатньо. Перспектива ділити однокімнатну з заразними хворими миттю протверезила гостей.
– Одужуй, – буркнув дядько Коля, натискаючи кнопку ліфта. – Гостинці собі заберемо, у готелі стануть у пригоді.
Ліфт поїхав, несучи із собою сумки, банки та нашу проблему.
Ми зачинили двері – і чоловік сповз по стіні, захлинаючись сміхом. Я подивилася на своє відображення і розреготалася разом із ним.
Готель вони знайшли швидко. Гроші у них, як з’ясувалося, були – навіщо витрачати свої, якщо можна пожити чужим коштом?
За кілька днів мені подзвонила мама:
– Марино, ти чого мовчала? Тітка Валя сказала, ти вся зелена, як примара!
– Вже одужую, мамо, – бадьоро відповіла я. – Чудеса медицини.
Правду розповідати не стала. Нехай краще думають, що у мене слабкий імунітет, ніж поганий характер.
Зеленка змилася, а вихідні ми з чоловіком провели у тиші, замовляючи піцу та насолоджуючись кожним сантиметром нашої маленької, але такої вільної квартири.
Ось такий лайфхах від непроханих гостей, – не дякуйте!
Як вам вигадка збентежених господарів? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
