– А потім мої батьки піднялися з-за столу і почали вітати молодят. Тут мені в голову різко спала думка, а що даруватимуть вони? – Адже їм навіть на одяг я грошей давала! Тільки я про це подумала, мама дістає ключі й простягає Маринці. Ось, мовляв, подарунок від нас! Квартира! Я просто обімліла…
– Вони казали, що не мають грошей, а самі… – Христина була просто розчавлена подією.
– І скільки років ти їм так самовіддано допомагала? – Запитала Тамара, її подруга.
– П’ять років, – тихо відповіла дівчина.
Тамара замислилась. Справді, дивно. Ну ніяк не сходиться!
– Стривай, ну якщо в них були гроші… – почала Тамара.
– У них були гроші! – жорстко промовила Христина, недобре блиснувши очима. – Були! Але вони всі ці роки воліли приховувати від мене ці милі подробиці.
… – Христино, зовсім грошей немає, – скаржилася дочці телефоном мама Юлія Павлівна. – Так все дорого! Хотіли лічильники на воду поставити, зібралися, нарешті, та як глянули на ціни, мамо люба!
– Допоможи, будь другом, а то тарифи підняли, дуже дорого платити без лічильників. А у батька зарплату урізали, так. Як не вчасно! Змістили його з посади, звільни, мовляв, дорогу молодим.
– І тепер сидить, папірці перебирає, а молодий цей нічого не розуміє, всьому вчити треба. Зате зарплата ого-го, не пара татовій.
– Ображають людей передпенсійного віку, не знають, що ми і є найкращими працівниками. Мамашки молоді тільки й сидять у декретах і на лікарняних, а все одно їх охочіше беруть, ніж нас.
– Мамо… Нічого не зрозуміла… Давай послідовно, – скривилася Христина і сіла в крісло, з насолодою витягнувши ноги.
Вона щойно прийшла з роботи додому. У неї боліла голова і гули втомлені ноги. А ще вона була голодна. Тільки вечерю треба було приготувати.
І тут зателефонувала мама і, як завжди, у своїй манері «насипала гороху»: вивалила одразу всі новини. І було не розібрати, що до чого.
– Батьку, говорю, зарплату урізали, – голосно по складах промовила мати, ніби Христина була глуха. – Грошей у тебе просимо. На лічильники.
– Зрозуміло, – зітхнула Христина. – Зараз перекажу. Скільки?
За хвилину вона відчинила програму і перевела суму, яку назвала мати.
– Скоріше б Марина вивчилася і влаштувалася на роботу, – промовила Христина сама собі. – Теж би батькам допомагати стала. Бо все на мені.
Марина – це молодша сестра Христини. Між ними була різниця у п’ятнадцять років. І Марина зараз навчалася в інституті. Жила веселим студентським життям: гуляла, відпочивала, розважалася. Батьки їй все оплачували.
А потім у них кінчалися гроші. І вони дзвонили старшій дочці Христині.
Христина вже давно відучилася та працювала. І навіть встигла сама виплатити іпотеку, чим дуже пишалася.
Старт їй батьки дали. Вони подарували Христині бабусину квартиру, яка знаходилася у крихітному містечку, за чотириста кілометрів від того міста, де вони жили. Помешкання було в дуже поганому стані й стояло замкненим багато років. Не здавалося і не продавалося.
Христина займалася продажем бабусиної квартири сама. Продати вдалося не одразу і грошей серйозних із продажу отримати не пощастило. Але на перший внесок для іпотеки вистачило.
Так Христина стала власницею симпатичної однокімнатної квартири, розташованої в тому місті, де вони й жили всією сім’єю. Марина тоді ще навчалася у п’ятому класі.
Минув час. Марина закінчила школу, вступила в інститут. Христина постійно брала участь у житті сім’ї. А коли виплатила іпотеку, то стала брати участь ще активніше. І сестрі допомагала, і батькам.
Щойно Марина закінчила навчання, допомога знадобилася ще більша.
– Маринка одружилася, ось уже не чекав ніхто, – розповіла Христина новини своїй подрузі Тамарі.
– Так вже й не чекав? – хихикнула Тамара. – Дівчина молода, симпатична, чому б і ні?
– Ну… Просто вона ні з ким не зустрічалася, а потім різко так, раз і заміж. Коротше, не знаю, що там у неї, але батьки до мене по допомогу звернулися. Зовсім, мовляв, грошей нема. Сором, на весілля дочки не вистачає.
– І ти допоможеш? – Запитала Тамара.
– Допоможу, куди подітися? Є в мене деякі накопичення, так, трохи відкладала, для себе. Думала на відпочинок все ж таки зберуся, та видно, не доля.
Христина замовкла і замислилась. Вона сумувала. Справді, вона ще ніколи не була на морі.
Коли Христина росла, батьки жили дуже скромно, а потім Марина з’явилася, стало ще важче. Навіть ремонт у тій бабусиній квартирі зробити їм не було на що, щоб хоча б її здавати можна було.
Так і довелося Христині продавати її в поганому стані, буквально за дріб’язок. Це потім, набагато пізніше, батько отримав хорошу посаду і батькам полегшало.
Коли Христина, досить швидко, виплатила свою іпотеку, то вона відразу взялася заощаджувати гроші на непередбачені витрати. Хотіла створити подушку безпеки.
– Голодне босоноге дитинство так мене налякало, – усміхалася вона, розмовляючи з Тамарою. – Не жартую! Як згадаю…
– Ніколи й копійки зайвої не було. Мама мені все перешивала, сто разів надшивала, то штани, то кофти. Я завжди цих перешитих речей соромилася.
– Пригадую один епізод. Якось, хлопчик-однокласник Ілля попросив у мене списати домашню роботу, а я жартома сказала: «ой, я бідна-нещасна, не можу тобі допомогти».
– Ну, не хотіла я йому давати списувати! А він візьми, та й скажи:
– Звичайно, бідна! В одній сукні весь час ходиш…
– Тут я одразу й зрозуміла, хто йому це в вуха вклав. Мамочка його. Я вродлива дівчинка була, ми з ним дружили, зустрічалися якийсь час, та мама його, мабуть, зрозуміла, що я біднота, і відрадила синові зі мною зустрічатися. Там хотіли наречену з «чубатої» родини.
Тамара посміхнулася і Христина теж, але в душі дівчина досі відчувала образу на Іллю та його матір, яка під час зустрічі їй завжди дуже чемно усміхалася. Правда з відтінком якогось смутку, чи жалю. Що, мовляв, дівчинка хороша, та шкода, що бідна.
Ось цей сумно-поблажливий погляд і запам’ятала Христина. І вирішила, що нізащо більше нікому не дозволить так на себе дивитися. Заробить і досягне всього сама. І досягла.
І тепер з радістю вона допомагала батькам та сестрі. Їй було приємно від того, що вона мала таку можливість.
– Христино, мені на весілля нема в чому йти, допоможи, дочко! – просила мама. – І батькові б новий костюм. Старий нікуди не годиться, ганьба такий раритет надягати, засміють.
– Добре, мамо, купимо, – обіцяла Христина.
Так само Христина сплатила сукню нареченої. У Марини за душею жодної гривні не було, адже вона ще ні дня не працювала.
– Батьки ж нареченого половину весільних витрат на себе взяли, – говорила мама Христині. – А іншу половину ми маємо сплатити.
– Тож ми з ними домовилися. А що нам? Ото склали з батьком дві наші зарплати й, як є, віддали. На що будемо жити весь місяць, не знаю…
Христина зітхнула і до дна свої скарби вигребла. Вона дуже любила сестру. І батьків також. Вирішила, що накопичить на море пізніше, потім.
А на весіллі сестри на неї чекав сюрприз.
– Я ж Маринці ще й подарунок приготувала, – гроші, – розповідала вона Тамарі після урочистості наступного дня.
– Ну ти, мамо, щедра! – пожартувала Тамара.
Христина мовчки махнула рукою. Вона не могла говорити, сльози знову виступили в неї на очах.
– Спочатку дали слово батькам нареченого, – знову заговорила Христина, змахнувши сльози. – Вони привітали молодих і теж подарували гроші, до речі, чималу суму.
– А потім мої батьки піднялися з-за столу і почали вітати молодят. Тут мені в голову різко спала думка, а що даруватимуть вони?
– Адже їм навіть на одяг я грошей давала! Тільки я про це подумала, мама дістає ключі й простягає Маринці. Ось, мовляв, подарунок від нас! Квартира! Я просто обімліла…
– Звідки у них квартира? Може, вибач, хтось із ваших родичів пішов із життя і спадок залишив, а ти не знаєш? – Запитала Тамара. – Не добре так говорити, але раптом?
– Я теж спочатку про це подумала, але ні, – похмуро промовила Христина. – Виявилося, що п’ять років тому батьки взяли студію в іпотеку.
– Так ось чому в них вічно грошей не було! – Вигукнула Тамара. – А чому тобі не сказали?
– Вони нікому не сказали, і Маринці теж, – ще похмуріше промовила Христина. – По-тихому взяли. Говорять, на стадії котловану було дуже вигідно. Та ще й без оздоблення, голі стіни.
– А на перший внесок тоді, звідки гроші знайшлися? – дивувалася Тамара.
– Кажуть, накопичили. Тоді у батька ще зарплата була гарна. Ось вони й зважилися на покупку. Мати сказала, що не думали, що так вийде, що батька понизять. Думали, легко платитиме.
– Погано все-таки вийшло. Весь час тебе просили допомогти, а самі приховували, що сплачують іпотеку на квартиру. А потім і зовсім подарували її Марині.
– А кому ж? Не мені! – саркастично заявила Христина, витерши сльози. – У мене є квартира, а у Маринки немає! Мама сказала, що вони не думали, що Марина так швидко заміж вискочить, думали…
– Стривай… То вони цю квартиру ще й здавали, чи що? – Запитала Тамара.
– Не встигли, тільки збиралися, – махнула рукою Христина. – Там же голі стіни, жити не можна було. На ремонт довго збирали.
– Потім ремонтували теж довго, за годину по чайній ложці. То підлогу зроблять, через пів року сантехніку, через пів року ще щось.
– З твоїх грошей, виходить, збирали та ремонтували, – сказала Тамара.
– Це мої батьки, моя сестра, – зітхнула Христина. – Не чужі ж люди. Я мушу допомагати. Тільки от чомусь так бридко на душі, ніби зрадили мене.
– То тебе й зрадили! Використовували, як їм потрібно!
Христина мовчала.
Минув місяць із дня весілля. Батьки не дзвонили, Христина теж.
– Не збагну, чого Христина на нас ображається? – казала Юлія Павлівна чоловікові, Сергію Романовичу.
– Ми ж їй теж допомогли, бабусину квартиру віддали, а це не аби що! Якби не ми, хрін би вона квартиру собі купила. А тепер настала черга Марини. Все порівну!
– Капризує, – відмахнувся Сергій Романович від дружини. – Не бери в голову, покривдиться і припинить.
– Цілий місяць минув, а вона не дзвонить! Не припинила, – не погодилася з чоловіком Юлія Павлівна. – А у нас іпотечний платіж на носі. З чого платити?
– То подзвони їй!
– Мені нема з чого, мамо, – відповіла Христина матері телефоном. – Я вам все вигребла. Марину попросіть допомогти.
– Марина у весільну подорож поїхала, у неї ж медовий місяць!
– Місяць давно скінчився,— зауважила Христина.
– Ну, не знаю, поїхали тільки нещодавно, – заявила Юлія Павлівна. – То ти допоможеш? Даси гроші? Три останні платежі залишилося.
– Грошей я не дала їм, – сказала вона Тамарі. – Реально нема з чого. Все вигребла під нуль із цим весіллям.
– Нічого. Вони дорослі люди, щось придумають, – сказала Тамара. – І не дивись на мене так! Ти не винна, що так сталося. Вони про що думали, коли іпотеку брали? Думали, скарб знайдуть?
Щоб виплатити три останні платежі, батькам Христини довелося позичати гроші у кількох знайомих. А потім сталося те, чого ніхто не очікував.
– Христино, батько наш з глузду з’їхав зовсім, – мати зателефонувала Христині у сльозах. Минуло близько року після весілля Марини.
– Він заявив, що розлучається зі мною, – схлипнувши, промовила Юлія Павлівна. – Що я йому набридла. Жити заважаю. Пінного випити не даю, на рибалку не пускаю, по гриби теж.
– Колекцію його рідкісних етикеток все викинути збираюся, не ціную його захоплення, не розумію його тонкого внутрішнього світу. Дістала, каже, ти мене до печінок!
– Ось тобі й раз! – вирвалось у Христини.
– Пішов учора. Усі речі свої відвіз. А найголовніше, знаєш що? – сказала мати й знову схлипнула.
– Що?
– Він поїхав жити у квартиру своєї сестри, ну тітки Марії, пам’ятаєш її?
– А тітка що? Не проти, що він у неї житиме?
– Тітка Марія пів року тому пішла із життя, – ще голосніше схлипнула Юлія Павлівна. – А він мовчав! Не сказав мені навіть! Марія була самотня, бездітна, квартира нашому батькові й дісталася. Тоді він і задумав цю ганебну втечу.
Юлія Павлівна розридалася у слухавку. Христина мовчки переварювала почуте.
– Так неприємно, дочко, що він це все за моєю спиною провернув! Ну як це можна? Не по-людськи! Зате мені сказав, що він, мовляв, благородно вчинив, іпотеку ми з ним закрили, боргів за ним не залишилося.
– І на наше майно він не претендує. Просто хоче волі, про яку давно мріяв. Тож ми з тобою тепер обидві самотні жінки.
– Я не самотня, мамо… Я скоро виходжу заміж, – тихо сказала Христина.
Юлія Павлівна сильно розхворілася, як чоловік від неї пішов. Напевно, далася взнаки нервова перенапруга.
На весілля Христини вона прийти не змогла, лежала у лікарні. Тільки весілля насправді й не було, був розпис у РАЦСі, та вечеря у кафе для двох.
– Ми поїдемо на море… – замріяно посміхалася Христина, закохано дивлячись на Віталія.
– Поїдемо, – погоджувався Віталій. – І дуже скоро!
Юлія Павлівна стояла біля вікна лікарняної палати, дивлячись на вечірнє місто, і плакала. Через чоловіка. Найбільше її зачепило те, що він давно задумав це, просто мовчав і чекав слушного моменту.
– Сидів, планував за моєю спиною! – журилася Юлія Павлівна. – Почуваюся такою недолугою!
І невтямки їй було, що зовсім недавно Христина відчувала себе так само.
Саме Юлія Павлівна запропонувала чоловікові не говорити дочкам про покупку квартири. Про всяк випадок.
І потім неодноразово раділа своїй передбачливості тому, що можна було зображати перед Христиною бідних-нещасних, щоб вона допомагала.
– А то дізнається про іпотеку, і не стане нам допомагати! – говорила Юлія Павлівна чоловікові.
А тепер ця ситуація повернулася до неї, щоб вона могла відчути та зрозуміти свою помилку. І вона відчула, тільки не зрозуміла.
А отже, урок був не пройдений. І схожа ситуація повернеться до неї обов’язково знову. У житті, як у школі: не вивчив? Сідай, вчи ще…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
