— Ма…
Ложка випала з рук Світлани. Дзвін удару об край чашки луною рознісся по тихій кухні, що ще не прокинулася.
— Мам, — повторила Ніка, — а чому вітчим казав уночі телефоном, що ти більше не потрібна?
Від різкого руху руки кисіль у кухлях пролився на блюдця. Ніка, у старенькій піжамі, сиділа на стільці й дивилася з дитячою довірливістю, в очах читалася тривога.
— Що ти таке говориш, доню? — запитала Світлана, намагаючись зберегти спокій у голосі.
— Мам, а чому новий тато вчора вночі розмовляв із кимось телефоном і казав, що ти нам більше не потрібна?
Світлана МАЛО НЕ ВПАЛА, земля СТАЛА йти з-під ніг.
Світлана автоматично відклала ложку і поправила фартух.
— Напевно, ти щось неправильно зрозуміла, сонечко… — промовила вона з сумнівом.
Ранок тривав своєю чергою: на плиті кипіла каша, чайник шумів, із прочиненої кватирки тягло свіжим весняним повітрям, що пахло танучим снігом і міським асфальтом. Чоловік, Михайло, поїхав рано, як завжди. Двері тихенько клацнули ще о пів на сьому, коли Світлана лише починала прокидатися.
Але зараз немов пелена спала з очей. Наче вона опинилася у напівтемряві чужої квартири — нібито всі речі знайомі, але відчувається якась чужорідність.
«Більше не потрібна», — луною віддавалися в голові слова доньки.
На душі стало важко, а в голові — порожньо.
— Мам, ти не сердишся? — обережно запитала Ніка, помішуючи ложкою кашу. — Я просто спитала…
Світлана насилу проковтнула.
— Все гаразд, люба…
Але насправді все було далеко не гаразд.
Щось насувалося.
