Данило прийшов до тями, повернутися до нормального життя йому допомогли друзі по роботі.
Біля надгробка на лавці сиділа її мати.
– Здрастуйте, тітко Марино! – Вимовив хлопець
– Доброго дня, Данило! – Жінка кинулася до нього, уткнулася в груди й заплакала.
А він дивився на надгробок, з якого посміхалася Катя.
Дещо заспокоївшись, жінка допомогла йому правильно укласти квіти. Довго стояли мовчки, потім вона спитала:
– Не одружився ще?
– Ні. Не можу забути вашу дочку. Таке почуття, наче серце Каті кличе мене.
Жінка закивала і скорботно опустила голову. Те, що сталося тоді понад рік тому, вона пам’ятала, як у тумані. Клініка… дочка, що лежить на білому столі… і чоловік і жінка, що стоять перед нею на колінах…
Марина обернулася до хлопця, хотіла щось сказати, але, побачивши його скорботне обличчя, промовчала.
Данило закінчив вищу школу поліції й вже два роки працював, нещодавно отримав звання старшого лейтенанта. Жив із батьками.
Трагедія, що сталася з нареченою, вибила з колії рівномірне життя сім’ї. Син уже рік, не міг прийти до тями. Весь вільний час сидів удома у своїй кімнаті. Ось і цієї суботи повернувся додому сумний.
– Данило, сідай їсти? – Вийшла в передпокій мати.
Той кивнув головою і попрямував у ванну кімнату. Вимивши руки, сів за стіл. Мати одразу повела розмову:
– Ми з батьком сьогодні у дідуся з бабусею на цвинтарі були…, – і тут же затнулася, побачивши похмуре обличчя сина.
– Я теж до Каті на могилку ходив.
