Мати чоловіка зажадала золотих прикрас моєї покійної бабусі. Те, що вона почула у відповідь, змусило її втекти…
…Моя бабуся, Галина Тихонівна, була жінкою суворого характеру та грізного погляду. У нашій родині її любили, але трохи побоювалися.
Вона ніколи не підвищувала голосу, але вміла поглянути так, що у співрозмовника по спині біг холодок, а слова застрягали в горлі.
Єдиною її слабкістю, крім мене, її єдиної онуки, було золото. Не сучасні легкі дрібнички, а важке, старовинне, з історією.
У її скриньці з темного дерева зберігалися масивні сережки з рубінами, схожими на запечену кров, товсті виті ланцюжки та персні, які здавалися відлитими для королів минулого.
Бабуся часто казала: «Золото, Маринко, метал живий. Воно пам’ять зберігає. І тих, хто його по праву носить, береже, а чужинцям — шию ламає».
Коли бабусі не стало, світ для мене потьмянів. Мені було двадцять шість, я вже три роки була заміжня за Антоном, але саме бабуся завжди залишалася моєю головною опорою.
Після похорону, коли владнали всі формальності, нотаріус оголосив заповіт.
Квартиру бабуся залишила мені, як і всі свої заощадження та ту саму скриньку з прикрасами.
Саме з цього моменту в моєму житті почався справжній кошмар, ім’я якому — Тамара Петрівна, моя свекруха.
Тамара Петрівна завжди ставилася до мене з легкою зневагою. Я була для неї «простоватою».
Вона ж вважала себе жінкою вищого світу, хоча працювала старшим бухгалтером на м’ясокомбінаті.
