Частина 1 — День, коли мене принизили перед усією родиною
— Зіпсований товар, — сказала моя мати так голосно, що навіть скрипка біля вікна замовкла. — Надто зламана, щоб колись стати матір’ю.
Її слова впали посеред білосніжної зали, мов розбита чашка об мармур. На кілька секунд ніхто не ворухнувся. Я стояла біля столу з подарунками, тримаючи в руках маленький кремовий плед для майбутньої дитини моєї сестри, і відчула, як тканина раптом стала важкою, ніби в неї загорнули всі мої роки болю.
Моя сестра Марта сиділа в рожевій сукні, поклавши руки на великий живіт. Її очі розширилися від удаваного жаху, але кутик губ здригнувся так, ніби вона ледве стримувала усмішку. Навколо стояли родичі, подруги, знайомі нашої сім’ї. У золотих келихах тремтіло шампанське, на тарілках лежали недоторкані тістечка, а над нами висіли білі троянди, занадто чисті для того бруду, який щойно вилетів із маминих уст.
— Мамо… — видихнула я.
— Не називай мене так зараз, — різко перебила вона. Її перли на шиї здригалися, коли вона говорила. — Сьогодні день Марти. День справжньої жінки. Не треба ходити тут із сумним обличчям і псувати всім настрій.
У мене пересохло в горлі. Я знала, що мама може бути холодною. Знала, що вона завжди любила Марту більше. Але такого при всіх… такого я не чекала.
Три роки тому я втратила дитину на сьомому місяці. Потім був діагноз, який лікар сказав м’яким голосом, ніби від цього слова мали менше різати: шансів майже немає. Після того мій чоловік пішов. Він залишив на кухонному столі записку з одним реченням: «Я не створений для життя без дітей». Мама тоді не обійняла мене. Вона тільки сказала: «Ти завжди була слабшою, ніж треба».
І ось тепер вона стояла перед усією родиною та добивала те, що від мене залишилося.
— Я прийшла привітати Марту, — тихо сказала я. — Я не робила нічого поганого.
— Твоя присутність уже нагадує про нещастя, — відповіла мама. — Подивися на себе. Тридцять чотири роки, розлучена, без дітей, без дому, без чоловіка. А Марта… — вона повернулася до сестри й раптом змінила голос на солодкий. — Марта подарує нашій сім’ї продовження.
Марта опустила очі й погладила живіт.
— Мам, не треба так… — сказала вона, але без сили, без справжнього захисту.
Я ковтнула сльози. У мене тремтіли пальці, але я не хотіла плакати. Не тут. Не перед ними.
— Я залишу подарунок і піду, — промовила я.
— Подарунок? — мама розсміялася коротко й сухо. — Ти думаєш, дитині Марти потрібен плед від жінки, яка навіть власну дитину не змогла втримати?
Зала ахнула.
Мені здалося, що підлога під ногами зникла. Я побачила, як тітка Олена прикрила рот долонею. Хтось опустив погляд. Хтось зробив вигляд, що розглядає квіти. Ніхто не сказав: «Досить». Ніхто, крім одного чоловіка біля дверей.
— Ви справді це сказали? — пролунав низький голос.
Я обернулася.
У дверях стояв Андрій. Мій старий друг дитинства, а тепер адвокат, якого я не бачила майже рік. Він був не з гостей. Я сама попросила його прийти пізніше, але не встигла нікому пояснити чому.
