— Денисе! Іди сюди, кидай усе. У нас, здається, перший!
Він вийшов на ґанок у самих лише спортивних штанях, ще мокрий після душу, з чашкою кави.
Робоча футболка сохла тут-таки на перилах — пахла соляркою і дорогою, як і він сам після рейсу.
— Перший хто?
— Огірок, дурнику!
Я розсунула листя. Маленький, трохи кривуватий, у пухирцях — але наш. Денис присів навпочіпки, помацав пальцем, ніби перевіряв на брак.
— Це що ж… Заради цього козака ми продали машину, твою кімнату і три роки жили без вихідних?
— Заради нього, рідний.
Він засміявся, обійняв мене ззаду.
Шланг дзюрчав у траві поперек доріжки. У будинку ще не скрізь стояли плінтуси, у дальній кімнаті коробки височіли до стелі, у вітальні висіли тимчасові штори.
Але це був наш двір. Наша земля.
Телефон задзвонив на столі під навісом. Екран висвітив: «Раїса Миколаївна».
— Твоя мати, — я протягнула йому слухавку.
— Так, мамо… Поливаємо ось… Що? — Денис випростався. — Коли приїхав?.. З Кариною і Мішею?.. Зрозумів.
А точку закрили? Зовсім?.. Ясно. — Він помовчав, слухаючи. — Завтра? Мамо, ну ви хоч зателефонуйте зранку, ми ж зі зміни… Гаразд. Чекаємо.
Він поклав телефон на стіл екраном донизу.
— Олег повернувся. Із півдня, з родиною. Прогорів там дотла. Сидять у матері, відпочивають після дороги. — Денис подивився на мене. — Завтра вчотирьох до нас у гості.
— У гості, значить, — я закрутила кран. Вода булькнула і стихла. — А сам він навіть не спромігся набрати тебе й сказати, що приїхав. Рідний брат.
— Ну ти ж його знаєш, — Денис знизав плечима. — Він завжди на своїй хвилі.
