• четвер, 25 червня 2026 р.

    — Моя нова дівчина при надії, тож виїжджай з моєї квартири. Ой, тобто з нашої, — підморгнув поки що законний чоловік...


     — Моя нова дівчина при надії, тож виїжджай з моєї квартири. Ой, тобто з нашої, — підморгнув поки що законний чоловік…

    …Ще секунду тому слова чоловіка здавалися Ірині дурним, недоречним жартом.

    Одним з тих, які Олег іноді дозволяв собі по п’ятницях після важкого тижня в автосервісі.

    Він стояв у дверях їхньої просторої, залитої вечірнім сонцем вітальні, крутив на пальці ключі від машини й усміхався — легко, навіть якось завзято.

    — Чого ти мовчиш, Іро? Я кажу, збирай речі потихеньку. Моя нова дівчина при надії, тож виїжджай з моєї квартири. Ой, тобто з нашої, — він жартома підморгнув і клацнув язиком.

    Ірина повільно опустила на стіл салатницю. Порцеляна тихо дзенькнула об поліроване дерево. У грудях розлився холод, що скував легені.

    Їй виповнилося п’ятдесят два роки рівно тиждень тому. Вони прожили у шлюбі двадцять вісім років.

    У них виросли двоє синів, які вже створили власні сім’ї і жили в столиці.

    І всі ці двадцять вісім років вона була впевнена, що знає Олега як свої п’ять пальців.

    — Яка… дівчина, Олегу? — її голос пролунав напрочуд тихо й рівно, хоча всередині все руйнувалося з гуркотом столітньої висотки.

    — Ну, Аліна. Ти її знаєш, вона у нас на рецепції пів року працює.

    Олег пройшов до дивана, розвалився на ньому й витягнув ноги.

    — Їй двадцять чотири, кров з молоком. І в нас буде дитина, Іро. Син. Розумієш? Моє нове життя.

    А ти… ну, ти сама розумієш. Ми одне від одного втомилися. Перегоріли. Навіщо мучити одне одного?

    — З нашої квартири? — повторила вона, пропустивши повз вуха тираду про «нове життя» і молоду Аліну.

    — Юридично — так, — Олег добродушно розвів руками. — Приватизована на мене, куплена в шлюбі, тож половина твоя. Я чесна людина, судитися не буду.

    Виплачу тобі твою частку. Ну, не відразу, звісно, частинами. А поки тобі краще підшукати орендоване житло.

    Аліна вередує, їй потрібен спокій, час гніздечко вити. Сама розумієш: токсикоз, усі ці справи. Давай без скандалів, по-дорослому.

    Ірина подивилася у вікно. На підвіконні цвіла герань, яку вона виростила з маленького живця.

    Дізнатися більше

    Кухня та їдальня

    Сім’я