— Ти серйозно це зробила? — Олексій стояв у коридорі, не знімаючи куртки, з тим самим виразом обличчя, коли начебто й не кричить, але всередині вже клекоче.
— А що я зробила? — Світлана навіть не підняла голови. Вона сиділа на кухні, за столом, де поруч лежали відкриті документи — договір купівлі-продажу, витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, копії паспортів.
— Ти купила будинок у моїх батьків! — Олексій підійшов ближче. — Без мене! Без обговорення!
Світлана зітхнула, прибрала пасмо волосся з обличчя і холодно сказала:
— Я обговорювала. Тричі. Ти просто вічно «не до цього».
— Це інше, — Олексій видихнув. — Це ж… це сімейне! Мої батьки!
— Твої батьки продали. Я купила. Все чесно.
Олексій провів рукою по обличчю, ніби намагався стерти злість.
— Ти хоч розумієш, як це виглядає? Моя дружина викуповує в моїх батьків їхній же будинок, щоб туди заселити своїх!
— Так, розумію. І не бачу в цьому нічого поганого, — спокійно відповіла Світлана. — Ми ж не аферу провернули. Все по-чесному, за законом.
— За законом, ага, — фиркнув Олексій. — А по совісті?
Світлана завмерла, повільно відставила чашку з охололою кавою і глянула на чоловіка.
— По совісті, Олексію, все теж чисто. Твої батьки самі запропонували продати. Їм важко стало — ділянка, догляд, усе це. Я просто скористалася можливістю. У мене були гроші. Батьки мої мріяли про будинок. Усе збіглося.
— Збіглося, — передражнив Олексій. — Звісно. Тільки тепер мама з батьком вважають, що їх вижили.
Світлана хмикнула.
— Вони самі ціну назвали. Я дала, що просили.
— Та не в грошах справа! — Олексій підвищив голос. — Їм здавалося, що будинок залишиться в родині. А ти, виходить, віддала його своїм!
— «Віддала»? — Світлана різко підвелася. — Я нікому нічого не віддавала. Я купила. Своїми грошима. Будинок оформлений на мене. І якщо ти забув — я не зобов’язана погоджувати свої угоди з твоєю мамою.
Він відкрив рота, але слів не знайшов. Стояв, як після ляпаса.
На кухні повисла пауза. Тільки холодильник тихо гудів, і за вікном мокрий жовтень стукав дощем по підвіконню.
— Добре, — нарешті сказав Олексій. — Давай без війни. Але ти хоч уявляєш, що тепер буде?
— Так, уявляю, — зі втомою відповіла Світлана. — Телефонні дзвінки, драми, докори. Але я не збираюся танцювати під чиюсь дудку.
Олексій подивився на неї, хотів щось сказати — і промовчав. Просто вийшов у коридор, грюкнув дверима.
Коли він пішов, Світлана сіла назад. Глибоко вдихнула.
