«Це родинне гніздо. Звільни кімнату для Даші», — заявила свекруха, господарюючи в моєму заміському будинку. Даремно вона вирішила, що я промовчу.
— Звільни спальню на другому поверсі. Бажано прямо зараз, — безапеляційно заявила свекруха, скидаючи на мій кухонний острів, виготовлений на замовлення з цілісного дуба, три безрозмірні картаті сумки. — І взагалі, речі свої особисті збери в коробки та перенеси в комору. У нас завтра заїзд, нічого тут своїми речами перед клієнтами світити.
Я повільно відпила кави з улюбленої чашки, відчуваючи, як усередині розливається кришталево чистий спокій. Я дивилася на Зінаїду Павлівну, потім на зовицю Дашу, яка стояла за її спиною, а далі перевела погляд на свого чоловіка Вадима. Вадим старанно вдавав, що вивчає шви на ламінаті.
— Заїзд? — чемно перепитала я. — Куди? Кого?
— Ой, Аню, не удавай, що нічого не розумієш, — закотила очі Даша. Вона поправила волосся, зібране в недбалий пучок, який обійшовся їй у салоні в три тисячі гривень.
— Я ж казала навесні, я запускаю свій авторський ретрит «Дихання Всесвіту. Пробудження достатку». П’ятнадцять дівчат із Києва, VIP-тариф! Завтра о десятій ранку в них трансфер від станції.
— І до чого тут мій будинок? — я обережно поставила чашку на блюдце.
Свекруха різко сплеснула руками.
— Здрастуйте, приїхали! Який він твій? Ви з Вадиком у шлюбі три роки! Це ваше спільне, родинне гніздо! Дашці зараз потрібно стати на ноги, вона свій бізнес відкриває. Ти, як дружина брата, маєш тільки радіти й допомагати. Ми ось із нею вирішили: ретрити будуть проходити кожних вихідних.
Свекруха продовжила:
— Ви з Вадиком поки поживете в літній кухні, там тепло, обігрівач поставимо. А у великому будинку будуть дівчата медитувати.
Я дивилася на цей парад невимушеної нахабності й насолоджувалася моментом. До цього все йшло.
Мій заміський будинок, двісті квадратів із панорамними вікнами та видом на сосновий ліс, був моєю гордістю. Я купила ділянку за п’ять років до знайомства з Вадимом. Сама контролювала будівництво, сама сварилася з проробами, сама вклала сюди кожну копійку зі своїх премій фінансового директора. Вадим, вільний фотограф із нестабільним доходом і тонкою душевною організацією, прийшов жити сюди вже на все готове. За три роки шлюбу його головним внеском у цей будинок стала покупка гамака, в якому він любив лежати, поки я косила газон.
І ось тепер його заповзятлива рідня вирішила, що мій будинок — це чудовий безкоштовний актив для Дашиних інфоциганських експериментів.
— Вадиме, — я перевела погляд на чоловіка. — Ти нічого не хочеш сказати своїй мамі та сестрі?
Вадим завагався, потер шию й витиснув із себе фірмову фразу, яку я чула щоразу, коли його рідня перетинала межі:
— Анечко, ну будь мудрішою. Ну що тобі варте? Це ж усього на пару днів на тиждень. Дашці реально потрібно з чогось починати. Вона, між іншим, кредит взяла на організацію. Величезні гроші! Не можна ж так із сім’єю…
— Триста тисяч гривень, — гордо задерла підборіддя зовиця. — Під заставу маминої квартири, між іншим! Я найняла преміум-кейтеринг, замовила співаючі чаші з Непалу, оплатила рекламу в блогерів! Дівчата заплатили по тридцять тисяч за вихідні. Тож давай, Аню, без сварок. Мені ще треба тут пахощі розставити й меблі за правильними зонами посунути.
Вона зробила крок у бік сходів, що вели на другий поверх.
— Стій, — мій голос прозвучав тихо, але так, що Даша завмерла, занісши ногу над сходинкою.
— Перше. Майно, яке належало кожному з подружжя до вступу в шлюб, є його власністю. Цей будинок, ця ділянка і навіть цей гамак на вулиці — мої. Сто відсотків. Частки Вадима тут немає й ніколи не було.
— І що! — зверещала свекруха, багровіючи від обурення. — Ви ж вінчані! Перед Богом усе спільне!
— Перед Богом, може, й спільне, а перед держреєстром — моє, — відрізала я. — Друге. Дашо, ти взяла три гроші під заставу квартири Зінаїди Павлівни?
— Так! І завтра я почну їх відбивати! — обурилася зовиця.
