— Ти серйозно збираєшся йти так на батьківські збори? — Сашко стояв у дверному отворі, скрививши губи в презирливій усмішці.
— А що не так? — Віка поправила хустку на голові, намагаючись зберігати спокій.
— Нічого, просто інші батьки будуть скоса дивитися. Маша і так комплексує через твій… — він махнув рукою в бік її голови, — зовнішній вигляд.
— Мій зовнішній вигляд? — голос Віки здригнувся. — Ти маєш на увазі те, що я перемогла paк?
— Я маю на увазі, що ти могла б постаратися виглядати нормально. Перуку хоча б одягла.
— Саш, ми обговорювали це вже сто разів. Перука натирає шкіру, від неї болить голова.
— Тоді не йди. Скажи, що захворіла.
Віка повільно обернулася. Чоловік уже відійшов до вікна, вивчаючи щось у телефоні. Профіль знайомий до болю — прямий ніс, вольове підборіддя, акуратна щетина. Той самий чоловік, який півтора року тому тримав її за руку в онкологічній клініці й клявся, що все буде добре.
— Не піти на збори? Пропустити обговорення планів на новий навчальний рік?
— Та яка різниця? Все одно нічого важливого не вирішують.
— Для мене це важливо. Для Маші теж.
Чоловік підвів очі від екрана. У них промайнуло щось, що нагадувало жаль, але тут же зникло.
— Добре, йди. Тільки не ображайся потім, якщо люди будуть… реагувати.
***
За кухонним столом зібралася вся родина. Свекруха Ніна Петрівна різала салат, зовиця Олена гортала журнал, теща Галина Іванівна заварювала чай, а маленька Маша малювала. Своячка Оля щойно прийшла з роботи.
— Віка, мила, може, все-таки спробуєш перуку? — почала свекруха, не дивлячись у вічі невістці. — Я бачила в магазині дуже натуральні, зі справжнього волосся.
— Ніно Петрівно, я вже казала — мені некомфортно в перуці.
Віка розливала суп по тарілках. Рухи звичні, відточені за роки сімейного життя. Ополоник брязнув об край каструлі. Звичайний домашній звук, а зараз він здався надто гучним.
— Але подумай про Сашка, — вступила зовиця Олена. — Йому ж ніяково з тобою з’являтися в людних місцях. Учора Костя бачив вас у магазині, сказав, всі оберталися.
— Всі оберталися? — Віка стиснула чашку. — І що ж вони побачили такого жахливого?
— Не прискіпуйся до слів, — Сашко налив собі коньяк. — Олена має рацію. Чоловікові хочеться пишатися дружиною, а не виправдовуватися перед друзями.
— Виправдовуватися? За що? — голос Віки став гучнішим. — За те, що я вижила?
Маша підняла голову від альбому і подивилася на дорослих. Її олівець завмер над папером. Дитячі очі — широкі, насторожені — перебігали від мами до тата, від бабусі до тітки. Віка помітила цей погляд і миттєво усвідомила: дівчинка все розуміє. Можливо, не словами, але шкірою, інтуїцією. Діти завжди знають, коли в сім’ї щось руйнується.
— Віка, не підвищуй голос при дитині, — втрутилася теща. — Але Сашко почасти має рацію. Жінка повинна стежити за собою.
— Мамо! — Віка різко повернулася до матері. — Ти теж?
