— Ти серйозно збираєшся йти так на батьківські збори? — Сашко стояв у дверному отворі, скрививши губи в презирливій усмішці.
— А що не так? — Віка поправила хустку на голові, намагаючись зберігати спокій
— Нічого, просто інші батьки будуть скоса дивитися. Маша і так комплексує через твій… — він махнув рукою в бік її голови, — зовнішній вигляд.
— Мій зовнішній вигляд? — голос Віки здригнувся. — Ти маєш на увазі те, що я перемогла paк?
— Я маю на увазі, що ти могла б постаратися виглядати нормально. Перуку хоча б одягла.
— Саш, ми обговорювали це вже сто разів. Перука натирає шкіру, від неї болить голова.
— Тоді не йди. Скажи, що захворіла.
Віка повільно обернулася. Чоловік уже відійшов до вікна, вивчаючи щось у телефоні. Профіль знайомий до болю — прямий ніс, вольове підборіддя, акуратна щетина. Той самий чоловік, який півтора року тому тримав її за руку в онкологічній клініці й клявся, що все буде добре.
— Не піти на збори? Пропустити обговорення планів на новий навчальний рік?
— Та яка різниця? Все одно нічого важливого не вирішують.
— Для мене це важливо. Для Маші теж.
Чоловік підвів очі від екрана. У них промайнуло щось, що нагадувало жаль, але тут же зникло.
— Добре, йди. Тільки не ображайся потім, якщо люди будуть… реагувати.
