— Нарешті я розлучився. — Гроші зруйнували наш шлюб. Розпишись тут. І тут. Все, вільна.
Рука Андрія ковзнула по паперах з такою легкістю, ніби він підписував не розлучення, а путівку в нове життя. Я мовчки взяла ручку. П’ять років шлюбу вміщалися в три аркуші.
— Знаєш, Лєно, я чесно намагався, — він відкинувся на спинку стільця в кабінеті нотаріуса. — Але жити з людиною, яка вічно рахує копійки… Це не для мене.
Нотаріус Віра Миколаївна зморщилася, але промовчала. Вона бачила різні пари. Ми були не першими, хто розривав стосунки просто в її кабінеті.
— Андрію, може, не треба зараз? — я подивилася на нього, але в його очах читалося лише полегшення.
— Треба, Лєно. Я зустрів Настю. Вона… інша. Розумієш? Вона вміє жити, а не виживати.
Настя. Двадцятичотирирічна менеджерка з його офісу. Довгі ноги, дорогі сумки і звичка замовляти в ресторанах, не дивлячись у праву частину меню.
Ми познайомилися в університеті. Я — скромна дівчина з робітничого району, він — син викладачів. Не багатих, але й не бідних. Золота середина. Андрій закохався першим. Приносив каву між парами, проводжав до гуртожитку, дарував книжки. Я почувалася героїнею роману.
— Ти особлива, — шепотів він тоді. — Не така, як ці дівчата з нафарбованими губами.
Після весілля ми знімали однокімнатну квартиру на околиці. Я працювала в бібліотеці, він — у невеликій компанії програмістом. Грошей ледь вистачало, але ми були щасливі. Або я так думала.
Три роки тому його підвищили. Нова посада, новий офіс, нове коло спілкування. Він почав затримуватися на роботі, їздити у відрядження, купувати дорогі сорочки.
— Лєно, ну не можна ж у моєму становищі ходити в цьому лахмітті! — роздратовано кинув він якось, коли я попросила відкласти гроші на ремонт крана на кухні.
Я мовчала. Економила на обідах, щоб він міг виглядати «відповідно». Штопала його шкарпетки, поки він спав. Варила супи на тиждень уперед. А він зустрів Настю.
— Ось ваші примірники, — Віра Миколаївна простягнула нам теки. — Офіційно ви вільні за місяць.
Андрій схопився так жваво, ніби його стілець загорівся.
— Нарешті позбувся жебрачки! — кинув він, навіть не озираючись.
Двері грюкнули. Я залишилася сидіти, стискаючи в руках свій примірник.
— Вибачте його, — тихо сказала нотаріус. — Чоловіки іноді поводяться як діти.
