У той рік весна видалася пізньою, затяжною і капризною. Дороги розвезло так, що навіть місцеві чоловіки зайвий раз не виганяли свої старенькі «Жигулі» чи трактори без нагальної потреби. Сільські вулиці перетворилися на суцільне місиво з рудої глини та талої води. Місцеві жінки вже давно звикли до таких примх природи: зняли зимові хустки, перевзулися в надійні, перевірені роками високі гумові чоботи й звичними маршрутами курсували між хатами, хлівами та єдиним на все село магазином.
Саме в один із таких сірих, прохолодних вечорів біля сільського магазину «Калина» і розгорілися перші пересуди. Зі старенького міжміського автобуса, який двічі на день заїжджав до Вишневого, важко дихаючи вихлопними газами, вийшла вона
Жінки, що саме стояли на ганку магазину й обговорювали ціни на комбікорм, раптом замовкли на пів слові. Навіть стара продавчиня за скляними дверима витягнула шию, забувши про ваги.
Дівчина була високою, стрункою, з яскравим, акуратним манікюром кольору стиглої вишні, який моментально впадав в око. Але найбільше сільських кумушок уразило її вбрання. На ній було довге, сліпучо-біле кашемірове пальто, яке сяяло чистотою в цій сірій напівтемряві, а на ногах — витончені шкіряні чобітки на високих, тонких підборах. Дівчина зробила перший крок на розбитий асфальт, підбор зрадницьки ковзнув у глибоку калюжу, і на білій полі пальта миттєво з’явилася брудна руда пляма. Вона тихо, але роздратовано зітхнула, поправила на плечі важку шкіряну сумку і рушила в бік центру, намагаючись балансувати на нерівній дорозі.
– Ото вже не з нашого тіста ліплена, – стиха шепотіла тітка Марія, прикриваючи рота долонею, щоб гостя не почула, і штовхаючи ліктем свою незмінну сусідку Гальку. – Ти подивись на неї! Наші дівчата в гумових чоботах по господарству порпаються, ледь ноги витягують, а ця – в підборах по наших дорогах, прямо в болото. Курам на сміх! Цікаво, до кого це таке диво приїхало?
– Та ти що, Маріє, не знаєш? – округлила очі Галька, яка завжди дізнавалася всі новини першою. – Це ж Олеся! Та сама міська дівчина, про яку Дмитро Гордієнко останні два місяці тільки й торочив. Пам’ятаєш, він у Львові на будівництві працював? Оце там її й зустрів. Казали люди, що закохався як хлопчисько. От, привіз-таки додому дружину.
– Дружину? – сплеснула руками Марія. – Та яка з неї дружина для нашого Дмитра? Дмитро ж у нас золотий хлопець — високий, роботящий, щирий, хазяйський син. А це що? Лялька з вітрини. Вона ж тут і тижня не витримає, за першим гусаком назад до свого міста втече!
Тим часом Олеся, не звертаючи уваги на шепіт за спиною (хоча чудово його відчувала шкірою), повільно йшла вулицею. Кожен крок давався їй важко. Вона звикла до рівних тротуарів, шуму проспектів, запаху кави з кав’ярень на кожному кроці та вечірніх вогнів великого міста. Львів був її стихією. Там вона народилася, виросла, працювала адміністратором у затишному салоні краси, мріяла про кар’єру та гарне життя.
Але доля вирішила інакше. Два місяці тому в салон, де вона працювала, зайшла бригада будівельників — вони робили ремонт у сусідньому крилі будівлі й випадково затопили підсобне приміщення. Серед них був Дмитро. Коли він зайшов вибачитися — високий, широкоплечий, з мозолястими руками, але з дивовижно добрими, чистими блакитними очима — Олеся спочатку лише пирхнула. Він здався їй занадто простим, навіть незграбним у своєму робочому комбінезоні.
Проте Дмитро виявився наполегливим. Не тією нахабною наполегливістю, яка відштовхує, а якоюсь тихою, теплою турботою. Він почав щодня чекати її після роботи з невеликими букетами польових квітів, які купував у бабусь біля зупинок. Якщо йшов дощ, він приносив величезну парасольку і терпляче стояв під дверима салону. Коли Олеся бідкалася, що втомилася, він без зайвих слів брав у неї важкі пакети з покупками й ніс до самих дверей її орендованої квартири. Він возив її на каву в маленькі затишні кнайпи, де здебільшого мовчав, розгублено посміхаючись, поки вона розповідала про свої проблеми, моду чи подруг.
У Дмитрі була дивовижна внутрішня сила і спокій, якого Олесі так бракувало в галасливому місті серед ефемерних і ненадійних міських залицяльників. І коли одного вечора, сидячи на лавці в парку, Дмитро взяв її маленьку долоню у свої великі, гарячі руки й несміливо сказав:
– Олесю, поїхали до мене в село. У мене там батьківська хата лишилася, міцна, велика. Земля є, руки маю. Одружимося, житимемо як люди, ні в чому не матимеш потреби. Своє господарство, тиша, спокій… – вона замислилася.
Вона втомилася від вічної гонитви за грошима, від плати за оренду житла, від самотності в натовпі. «Чому б і ні?» — подумала тоді Олеся. Вона малювала у своїй уяві красиву картинку з пасторальних журналів: затишний будиночок, зелений моріжок, квіти біля ганку і люблячий чоловік, який носитиме її на руках.
І ось тепер вона стояла посеред розмитої сільської дороги, а біле пальто було безнадійно зіпсоване першим же ковтком сільської реальності.
