Все життя я потерпала від самотності. З чоловіком розлучилась відразу після народження сина. Він мав таку роботу, що увесь час у відрядження їздив. А згодом виявилось, що в нього в кожному місті коханка є. Я такого терпіти не могла.
Згодом зустрічалася з кількома чоловіками, та нічого серйозного. Займалася вихованням сина і власною кар’єрою. Потім син виріс, невістку привів. Я молодим в усьому допомагала. Та вочевидь врешті набридла зі своїми порадами – бо вони вирішили жити окремо.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
І ось я залишилась одна. Щовечора вмикала телевізор та вечеряла. Лишень деколи до мене приходила подруга Тетяна. Вона тікала з дому, адже дуже втомлювалась через домашні справи. В неї ж чоловік, діти, онуки й всі в одній квартирі.
– Не розумієш, ти, подруго, свого щастя. Ніхто не сварить, їсти не просить. Можеш спокійно собі відпочивати, коли сама схочеш.
– А знаєш, як самотньо буває. Хочеться з кимось поговорити. А уяви, якщо захворію – хто мені допоможе? Хто ліки принесе?
– Скажу тобі, що чоловіки такі, що й не дочекаєшся, щоб води подали.
Та я Тетяні не вірила. Все думала, що каже так, щоб я не заздрила.
І ось одного разу на дні народженні свахи я познайомилась з дуже цікавим чоловіком. Василю було 58 років, досі працював, його цінували, як здібного електрика. Ми почали спілкуватися.
Я дивувалася, як такий гарний та цікавий чоловік самий залишився. Ще й справжній джентльмен. Щоразу приходив з квітами та цукерками. Давно я такої уваги не відчувала. Із захопленням розповідала про нього Тетяні:
– Я й не думала, що ще так закохаюся. Може й мені щастя ще буде?
