Я впав на коліна перед свіжою могилою дружини й кричав так, ніби разом із нею у землю поклали й моє серце.
Сире грудневе повітря різало легені.
Чорна земля липла до колін.
Вінки шаруділи від вітру.
А я дивився на дерев’яний хрест, на її ім’я, написане чорною фарбою, і не міг повірити, що це правда.
Ірина.
Моя Ірина.
Моя маленька руденька дівчинка з ластовинням на носі.
Моя дружина.
Мати моїх трьох доньок.
Жінка, яку я любив відтоді, як сам ще був хлопчаком.
— Як я тепер без тебе? — шепотів я, хапаючи руками мерзлу землю. — Що мені робити, Іринко? Навіщо мені далі жити?
Ніхто не відповідав.
Тільки вітер гнав по цвинтарю сухе листя.
А за моєю спиною плакали люди.
Теща голосила так, що в мене розривалася голова.
Тесть стояв мов кам’яний.
Чоловіки мовчки відводили очі.
Бо ніхто не знав, що сказати чоловікові, який за один день став удівцем і батьком трьох малих дівчат.
Оксана, наша старша, тоді ще не розуміла всього.
Їй було всього півтора року.
Вона лишилася вдома з бабусею.
А дві новонароджені крихітки лежали в лікарні.
