— Твоє завдання — забрати звідси свої речі й повністю звільнити сарай.
Вхідні двері жалібно протягнули старий скрип. До маленького передпокою майже боком увалився Єгор — кремезний хлопець під два метри на зріст, у розстебнутій куртці, яка геть не пасувала для прохолодної погоди.
— Ну от, знову почалося, — стиха промимрила Тетяна.
Почувши важкі кроки сина, вона відклала ніж. На дерев'яній дошці залишилася недорозібрана курка.
Віктор сидів за кухонним столом у розтягнутих домашніх штанях. Він з апетитом обгризав куряче крильце й водночас гортав щось у телефоні.
— О, Єгор прийшов! Сідай, мати зараз тебе нагодує, — оживився батько.
Єгор важко опустився на табурет, навіть не подумавши помити руки.
— Я взагалі-то не їсти приїхав. Мам, можеш грошей перекинути?
— Оце так несподіванка, — з іронією мовила Тетяна й сполоснула пальці під краном.
— А що такого? Мені до зарплати не вистачає.
— До якої саме зарплати? — уїдливо уточнила мати. — Ти ж іще минулого тижня пішов з автосервісу.
Єгор недбало махнув рукою, ніби відганяв настирливу муху.
— Знайду іншу роботу. Там начальник ненормальний. Вимагав, щоб я після зміни ще гаражі замітав. Я йому що, прибиральник? У мене взагалі-то спеціальність є.
— Авжеж, — протягнула Тетяна, спираючись спиною на кухонний гарнітур. — Особа королівської крові. Зірка першої величини. Тільки твоя спеціальність поки що допомагає виключно диван удома продавлювати.
Віктор невдоволено скривився й кинув обгризену кісточку в тарілку.
— Дай синові грошей. Навіщо ти знову влаштовуєш виставу?
— У мене вдома верстата для друкування грошей немає, Вітю.
— То позич у когось на роботі.
— Я вчора сплатила рахунки за квартиру й переказала гроші за електрику на дачі. Нам до авансу ледь вистачить на продукти.
Єгор важко й показово засопів.
— Усе з вами зрозуміло. Тільки називаємося родиною.
— На свої забаганки заробляй самостійно, — твердо відповіла Тетяна.
— Добре, — син одразу повернувся до батька. — Тату, а щодо дачі ми остаточно вирішили? Чоловіки чекають, що їм відповісти.
Тетяна насторожилася й повільно витерла руки кухонним рушником.
— Щодо якої ще дачі?
Віктор неквапливо відсунувся від столу, закинув ногу на ногу й подивився на дружину з таким виглядом, ніби збирався оголосити вже ухвалене рішення.
— Ми з Єгором вирішили продати будинок.
Тетяна кілька секунд мовчки дивилася на чоловіка, не вірячи почутому.
— Ви вирішили?
— Ну так, — спокійно підтвердив Віктор. — Зоя Миколаївна торік померла, царство їй небесне. Будинок тепер стоїть пусткою.
— І що з цього випливає?
— А те й випливає. Єгору потрібна нормальна машина, а не те одоробло, яке глухне на кожному перехресті. Дача для цього підходить ідеально. Швидко її продамо й купимо синові гарне авто.
Тетяна втомлено опустилася на стілець біля вікна.
Скільки років вона провела на цих грядках, уже важко було порахувати. Мати Віктора, Зоя Миколаївна, вирізнялася важким і владним характером. Тетяна роками терпіла її зауваження, ремонтувала ґанок за власні відпускні й щосуботи тягла на ділянку важкі торби з продуктами.
— Вітю, ти нічого не переплутав? — запитала вона, схрестивши руки. — Я п'ятнадцять років їжджу на цю ділянку щовихідних.
— От тепер і відпочинеш, — радісно заявив чоловік.
— Торік ми перекривали дах. За мої гроші, між іншим. Твоя мати не дала ані копійки.
— І що тепер? — Віктор насупився. — Це будинок моєї матері. Спадщина має залишитися в нашій родині, а потім перейти Єгорові. Так належить.
— Тобто я тут узагалі ніхто? Просто безкоштовна робітниця?
— Ти дружина. У справи кровної родини не втручайся, — відрізав Віктор.
Він підвівся з-за столу, усім виглядом показуючи, що подальше обговорення вважає безглуздим.
— Уже губу розкотила на чужу власність, — повчально додав він. — Закоти назад, поки до підлоги не дістала. Завтра покупці приїдуть оглядати ділянку. Твоє завдання — зібрати весь свій непотріб, оці безглузді слоїки й звільнити сарай.
Тетяна мовчки дивилася на чоловіка.
Вона надто добре пам'ятала, як ще дитиною їздила в це саме садове товариство з батьком. Тато працював інженером на підприємстві, і саме йому колись виділили ці шість соток.
Після його смерті Зоя Миколаївна часто скаржилася на тиск і на те, як важко їй перебувати влітку в задушливій квартирі. Тетяна сама, з доброти, запропонувала свекрусі пожити на свіжому повітрі.
Поступово, за п'ятнадцять років, усі чомусь звикли вважати дачу власністю Зої Миколаївни.
А Віктор, судячи з усього, настільки повірив у цю сімейну легенду, що вже навіть не сумнівався у своїх правах.
— Ніхто цей будинок не продасть, — спокійно мовила Тетяна.
Вона не підвищила голосу й не стала сперечатися.
— Твого дозволу взагалі ніхто не питає, — весело повідомив Єгор, підводячись із табурета. — Тату, я поїхав. Завтра наберу, коли хлопці під'їдуть. Будь на зв'язку.
Син швидко вийшов із квартири й із гуркотом зачинив вхідні двері.
Віктор задоволено потягнувся.
— Завтра зранку збирай свою розсаду. Покупці наче нормальні, навіть торгуватися майже не стали. Завдаток уже скинули мені на картку.
Тетяна нічого не відповіла.
Вона мовчки повернулася до обробної дошки, узяла ніж і продовжила різати курку, ніби розмова її більше не обходила.
Наступного ранку, у суботу, Тетяна приїхала на ділянку раніше за всіх.
Травневе сонце вже добре пригрівало. Вона перевдяглася в робочі штани, винесла на веранду коробки з розсадою томатів і без поспіху заходилася перебирати садовий інструмент.
Хвіртка стиха порипувала від легких поривів вітру.
Ближче до полудня біля ділянки зупинилася незнайома сіра машина. Слідом підкотило старе одоробло Єгора.
З автомобілів вийшли Віктор, Єгор і двоє міцних чоловіків середнього віку, вдягнених у спортивні костюми.
Віктор ішов попереду й широко розмахував руками, ніби вже проводив екскурсію власною територією.
— Ось, хлопці, дивіться! Місце чудове. Паркан із профнастилу поставили два роки тому. А земля тут пухка, усе росте як на дріжджах!
Покупці похмуро оглядали ділянку.
Тетяна вийшла на ґанок, витираючи руки старим шматком тканини.
— О, а господиня вже речі пакує, — Віктор кивнув у бік ящиків із розсадою. — Танюшо, ми поки що все оглянемо. Покажи покупцям баню.
Один із чоловіків, на шиї якого висів масивний золотий ланцюг, підійшов ближче до ґанку.
— Доброго дня. Ми за оголошенням. Ваш чоловік сказав, що з документами повний порядок і власник тут один?
— Доброго дня, — привітно відповіла Тетяна. — Власник дійсно один. Тільки мій чоловік до цього майна жодного стосунку не має.
Віктор замовк на пів слові. У цю мить він саме показував іншому чоловікові стару яблуню.
— Таню, що ти верзеш? — гаркнув він і швидким кроком рушив до ґанку. — Іди в будинок і не заважай дорослим людям говорити.
— Я нікому не заважаю, — спокійно мовила Тетяна й склала руки на грудях. — Я всього лише попереджаю покупців, щоб вони не втратили свої гроші.
Чоловік із ланцюгом спохмурнів і перевів важкий, недовірливий погляд на Віктора.
— Чуєш, хазяїне, а це ще що таке? Дружина, виходить, узагалі не в курсі продажу?
— Та не звертай уваги, звичайна жіноча істерика, — поспіхом відмахнувся Віктор, дедалі частіше зиркаючи на Тетяну. — Будинок після матері залишився, це спадщина. А вона просто біситься, бо я хочу віддати гроші синові на машину.
— Після матері? — Тетяна коротко розсміялася.
Сміх вийшов сухим і неприємним.
— Вітю, ти часом на сонці не перегрівся? Зоя Миколаївна жила тут тільки тому, що я її пожаліла. Дозволила літній людині проводити літо на свіжому повітрі.
Єгор одразу зробив крок з-за батькової спини.
— Мам, припини влаштовувати виставу! Тато вже отримав завдаток.
— Значить, тато сам його й поверне, — спокійно відрізала Тетяна.
Після цього вона повернулася до покупців.
— Цю ділянку наприкінці вісімдесятих виділили моєму батькові від підприємства, де він працював інженером. Після його смерті я офіційно прийняла спадщину. І сталося це ще до мого шлюбу з Віктором. Тому земля й будинок є моєю особистою власністю. Продавати їх я не збираюся.
На ділянці запала важка тиша.
Здалеку долинало тільки монотонне гудіння газонокосарки.
Віктор спідлоба поглянув на дружину.
— Ти все брешеш! — раптом випалив він. — Мати тут п'ятнадцять років усім порядкувала!
— Твоя мати порядкувала здебільшого тобою, Вітю, — незворушно відповіла Тетяна. — А земельний податок, членські внески й електрику всі ці роки сплачувала я. Зі своєї картки. Можете сходити до голови кооперативу, він живе через дві ділянки. Він підтвердить, на кого оформлена власність.
Чоловік із масивним ланцюгом на шиї сплюнув у траву.
— Зрозуміло. Уляпалися в сімейні розбірки.
Він підійшов до Віктора й штовхнув його пальцем у груди.
— Чуєш, продавцю, повертай завдаток просто зараз. І ще зверху докинеш за згаяний час і пальне.
Віктор розгублено кліпнув очима.
— Хлопці, ви чого? Вона просто документи без мого відома на себе переписала! За спиною все провернула!
— Я сказав, переказуй, — покупець ступив іще ближче, явно не маючи наміру слухати виправдання. — Мені ваші родинні байки не потрібні.
Єгор обережно відступив до хвіртки й удав, ніби взагалі не причетний до подій.
Віктор дістав телефон тремтячими руками. Кілька разів промахнувся повз потрібні кнопки, але зрештою оформив зворотний переказ.
Чоловіки дочекалися сповіщення про надходження грошей, розвернулися й, не прощаючись, попрямували до автівки.
Щойно сіра іномарка зникла за поворотом, Віктор зірвався.
— Це взагалі не по-людськи! — загорлав він на всю ділянку, багровіючи від люті. — Ми сім'я! А ти, виходить, увесь цей час нишком будувала плани? Чекала слушної нагоди, щоб нас із Єгором обдурити?
— Сім'я? — Тетяна повільно зійшла з ґанку. — А коли ти намагався вигнати мене з моїх власних грядок, ти про сім'ю згадував? Коли радив мені не зазіхати на чуже?
— Єгору потрібна нормальна машина! — продовжував кричати Віктор. — Він чоловік!
— То нехай цей чоловік влаштується на роботу й сам її купить. А не скаржиться, що начальник просить після зміни навести лад у гаражі.
— Я взагалі можу з тобою розлучитися! — пригрозив чоловік. — Усе поділимо, і ти ще на вулиці опинишся!
Тетяна всміхнулася.
— Чудово. За квартиру ми ще виплачуємо, і основні платежі вношу я. Дача належала мені до шлюбу. Тож забирай свої розтягнуті домашні штани й рушай до мами.
Вона витримала паузу й додала:
— Ах так. Мами вже немає. І її будинку, як з'ясувалося, теж ніколи не було.
Віктор відкрив рота, але так і не зміг нічого відповісти.
Він зі злістю копнув пластикове відро біля ґанку, різко розвернувся й швидким кроком рушив до старого одоробла Єгора.
До середини червня життя на дачі знову ввійшло у звичне річище.
Після того випадку Віктор майже тиждень удавав смертельно ображеного. Демонстративно спав на дивані у вітальні, не розмовляв із дружиною та харчувався магазинними напівфабрикатами.
Проте надовго його не вистачило.
Поступово він змінив гнів на зверхнє мовчання. Швидко з'ясувалося, що жити без домашніх обідів, чистого одягу та вчасно сплачених рахунків значно важче, ніж він собі уявляв.
На ділянку Віктор більше не приїжджав. Він урочисто оголосив дачі бойкот, ніби цим міг когось покарати.
Єгор і далі їздив на своїй старій машині. Він регулярно телефонував батькові, бідкався на захланних жінок, несправедливих працедавців і власну нелегку долю.
Тетяна ж щосуботи приїздила на ділянку й неквапливо пила ранкову каву на відремонтованій веранді.
У теплиці дозрівали її улюблені помідори. Грядки були доглянуті, дах більше не протікав, а в сараї нарешті запанував лад.
Вона більше ні з ким не сперечалася й нікому нічого не доводила.
Тетяна давно збагнула просту річ: коли діти дорослішають, вони мають самі вилітати з батьківського гнізда, а не вимагати, щоб заради їхніх забаганок хтось продавав чужу землю.
І дозволяти будь-кому знову відбирати те, що належало їй за правом, вона більше не збиралася.
