Мій чоловік помер раптово, коли мені було 57 років. Це було важко пережити і я не думала, що ще колись когось матиму. Та минуло кілька років і донька мені сказала:
– Мамо, важко тобі самій буде. Ти молода і гарна жінка. Знайди собі когось?
– Ти що, та кому я потрібна!
– А ти не думай про це, просто спілкуйся з чоловіками.
Вона тоді купила мені путівку в Трускавець. Я поїхала і там познайомилась з Михайлом, котрий теж був вдівцем. Ми почали спілкуватися, багато гуляли разом. А тоді домовились зустрітися вже вдома. Виявилось, що ми мало не сусіди, на одній вулиці жили. Безперечно, це була доля.
Довго ми зустрічалися, перш ніж я наважилась переїхати до нього. Та донька моя після початку війни до Польщі подалась. Самій було страшно і важко. Тож свою квартиру я здала в оренду і стала жити з Михайлом. Ми навіть розписалися офіційно.
Є в мого чоловіка дача. Відколи його дружини не стало – вона стояла без діла. Та цьогоріч ми там порядки навели й город засадили. Доволі непоганий врожай зібрали. Я чимало закруток зробила. І, вочевидь, це дізналися діти Михайла, в нього дві доньки. Відразу ж приїхали:
– Ну, де наші закрутки?
– Ви про що?
– Ну, ви ж зібрали врожай. Дайте нам трохи.
Михайло навіть дозволу мого не спитав, віддав своїм донькам майже все. Нам майже нічого не залишилось.
– Як ти міг все забрати? Я ж сама закривала, вони зовсім не допомагали.
– Це ж мої діти, зрозумій!
Мене аж сіпати почало. Та цим все не закінчилось. Минув тиждень і старша донька привезла нам мішок капусти.
– Ось мені на роботі дали. Можете заквасити!
– Звісно доню, дружина все зробить. За тиждень заберете!
Я вухам своїм не повірила. Пішла зібрала речі і до доньки у Варшаву поїхала. Михайло мене зупиняв, а я сказала, що повернусь, коли він збагне, що я його дружина, а не прислуга для його нахабних доньок. Ще такого мені на старості бракувало! А ви як би вчинили?
