Зі своїми батьками я не спілкуюсь уже 2 роки, а все тому, що їм мій брат дорожчий за все на світі. Я ж для них ніби не рідна.
Батьки нас з Денисом ділили із самого дитинства. Він для них був усім. Хоч би що не зробив – ніколи його не сварили, навіть, коли він у 16 років сів за кермо татової машини і розбив її, не міг виїхати з гаража. В школі теж у нього вічно проблеми, які батьки вирішували і в училищі згодом теж.
Я старанно вчилась, мамі завжди допомагала, ніколи нічого поганого не зробила. Але все одно була не така для рідних батьків.
Коли Денис вирішив у 20 років одружитись, бо його 19-річна дівчина завагітніла, батьки і тут допомогли – зробили весілля та половину грошей на квартиру дали. Потім ще й ремонт їздили робити.
Я закінчила інститут з червоним дипломом і влаштувалась на роботу, де і познайомилась з майбутнім чоловіком. Ми обоє бухгалтери-фінансисти. Весілля у нас було скромним, оплатив все Ігор і його батьки. Мої лише пообіцяли дати в подарунок 3000 доларів, згодом.
Ми жили в орендованій квартирі і збирали власну. Через 2 роки після весілля вирішили купити своє житло. У нас трохи було заощаджень, батьки Ігоря допомогли та й я розраховувала на обіцяні моїми батьками гроші, яких вони і досі не віддали.
Коли ми їхали на огляд квартири, я зателефонувала мамі, щоб запитати, коли вони нам дадуть наші гроші.
– Мамо, ми до вас заїдемо, заберемо нарешті наш весільний подарунок.
– Доню, а грошей зараз немає.
– Як нема?
– Денис з Ірою і дітьми поїхали відпочивати. Ми ці гроші їм віддали. До того ж вони й машину ремонтували.
– Це ж наші гроші, ви нам їх обіцяли.
– Чого ти заводишся? Якщо обіцяли, то дамо. Тільки пізніше трохи.
– Коли? Ви вже 2 роки даєте і все ніяк. Як для Дениса, то є завжди і на все, а для мене – колись потім.
Я кинула слухавку і не стала більше розмовляти. Хіба це справедливо? Хіба це однакове ставлення до дітей?
Квартиру ми все ж купили, хоч і в кредит. Гроші виплачуємо. З батьками я так і не спілкуюсь. Після тієї розмови мама з татом подзвонили до мене і, замість спроби помиритись, лише наговорили різної гидоти, що я невдячна і хочу, щоб лише все мені було.
З того часу, я вирішила, що не хочу нічого про них знати. Хай тепер батькам Денис допомагає, якого вони так бережуть і доглядають. У них своє життя – у мене своє.
Хто з нас правий – я чи батьки? Що б ви зробили на моєму місці? Може я занадто різка?
