В мене є одна єдина донька Ліза. Та чоловіка вона собі невдалого знайшла. Артем весь такий патріот. Щойно війна почалась – пішов на фронт, навіть не порадившись. Зовсім про сім’ю не подумав. А Ліза з дітьми залишилась. Грошей він їй не висилає, постійно каже, що на щось там треба. А вона виживає, як може. Працює в магазині, зарплата всього 10 тисяч. Я часом допомагаю, та мені все це вже страшенно набридло. Хто ж про мене подбає.
От і нещодавно. Ліза прийшла вся така засмучена і каже:
– Мамо, позич гроші на Миколая!
– Скільки?
– Три тисячі.
– Ого, чого ж так багато!
– Я не хочу дурниці різні купувати. Вирішила їм чобітки зимові купити. Буде й радість і толк. Адже зимове взуття однаково купувати доведеться.
– То скажи своєму чоловікові, нехай про дітей подбає.
– Він зараз ніяк не може. Вони на дрони збирають.
– Жах, його діти босі, а йому дрони в голові. Але я грошей однаково не маю. Взяла посудомийку дорогу.
– А нащо вона тобі?
– Не хочу на старості посуд мити. Чи я не заслужила?
– Мамо, але ж в тебе є заощадження.
– Які ще? То на похорон.
– Тобі ще рано про це думати!
– А в мене доходу вже не буде. Ті гроші недоторкані. Бо на тебе з Артемом я покластися не можу!
– Що ти таке говориш. Чи ми не люди!
– Я не хочу, щоб мене в найдешевшу труну клали, і хреста замість пам’ятника поклали. Все має бути гарно!
– Мамо, хіба ж це важливіше за здоров’я твоїх онуків? Дивись, щоб ти з таким ставленням сама не доживала.
– А наче я когось маю? Ти про мене згадуєш лише коли щось треба. Гроші або з дітьми посидіти.
Тут Ліза почала плакати, казала, що більше не має до кого звертатись. Та я такі маніпуляції добре знаю. Врешті вона зібралась і пішла. А тоді згодом подзвонила і сказала, що на свята вони будуть в куми, а до мене зайти не зможуть. Мені так прикро стало. Я ж сама до тих заощаджень ніколи не лізу, навіть як мені їсти немає що. От скажіть, що я не так зробила? Чому маю утримувати онуків, в яких є двоє батьків?
