Наталя застібала куртку, а Сергій досі не вірив, що це відбувається. П’ятнадцять хвилин тому він оголосив дружині про розлучення.
Готувався до сліз, до битого посуду, до криків на все селище. А вона мовчки зібрала сумку і тепер йшла – залишаючи йому дім, трьох дітей та кота.
– Стривай, – він схопив її за рукав. – Ти що, серйозно?
– Абсолютно.
Три години тому все ще здавалося простим.
…- Сергію, ти взагалі розумієш, що несеш? – Наталя дивилася на чоловіка так, ніби він запропонував їй полетіти на Місяць у каструлі. – Вісімнадцять років разом, троє дітей, іпотека – і ти мені тут про якесь кохання?
– Наташ, ну зрозумій, втомився я, – Сергій м’яв у руках серветку, не підводячи очей. – Ця рутина, те саме щодня. Я задихаюсь!
– Задихаєшся, значить? – Голос у Наталії звучав рівно, хоча всередині все стискалося в крижану грудку.
– А коли брали іпотеку – нормально дихалося? Коли Іванка в лікарні виходжували з пневмонією – теж вистачало повітря?
Сергій працював виконробом у будівельній фірмі. Сімдесят тисяч на місяць із преміями – для Черкас більш ніж гідно.
Наталія вела бухгалтерію на віддаленні для трьох невеликих компаній, виходило тисяч тридцять п’ять.
Свій будинок у передмісті – сто двадцять квадратів на восьми сотках, – щоправда, з іпотекою двадцять чотири тисячі щомісяця. Жили не багато, але міцно.
Тільки Сергієві в сорок шість захотілося іншого життя.
Інше життя звали Аліною. Двадцять вісім років, секретарка у його ж фірмі. Дивилася вона на Сергія так, ніби він не пошарпаний мужик з черевцем, що намічається, а як мінімум – Бред Пітт.
– Вона мене розуміє, – видавив він заготовлену фразу.
– Що саме вона розуміє? – Наталя посміхнулася, хоч губи ледве слухали. – Що ти хропиш так, що стіни тремтять?
– Що коліно ниє перед кожним дощем? Чи шкарпетки брудні закидаєш під ліжко вісімнадцять років поспіль?
– Ти завжди все зводиш до побуту.
– А життя, Сергію, – це і є побут. Підйом о шостій. Сніданок трьом. Маринку на автобус, близнюків до школи.
– Увечері – забрати, нагодувати, уроки перевірити, одяг попрасувати. Це не побут! Це марафон без фінішу!
Вони сиділи на кухні – тій самій, яку Наталія сама проєктувала, сама вибирала кожну ручку. Сергій останніми роками якось випав із домашніх справ. То робота, то втомився, то голова.
– Я вирішив! – Він нарешті підвів очі. – Розлучімося нормально. Аліменти, як годиться.
Наталя мовчала. У голові пульсувало: вісімнадцять років. Маринці шістнадцять, за два роки вступати. Близнюкам, Льоші та Вані – по дев’ять.
Кіт Барсік, два хом’яки, грядки, які вона щовесни садить одна. Паркан, який Сергій три роки обіцяє відремонтувати.
І раптом щось усередині неї – те, що вісімнадцять років тримало, тягнуло, терпіло – клацнуло. Відпустило.
– Добре, – сказала вона.
– Що добре?
– Розлучення, так розлучення! Якщо ти все вирішив.
Сергій розгубився. Він готувався до іншого. Подумки репетирував, як заспокоюватиме, пояснюватиме, що так краще для всіх. А тут – «добре»?
– Тільки знаєш що? – Наталя підвелася, налила води з фільтра. Руки майже не тремтіли. – Будинок, машина, діти та кіт залишаються з тобою.
– У сенсі?
– У прямому. Ти зареєстрований, іпотека на тебе. Діти звикли до будинку, до школи. Навіщо зривати? А я влаштуюсь.
– Наташ, ти що? – Сергій навіть підвівся. – Ти ж без дітей не можеш!
– Зможу!
Вона й сама не знала, звідки взялося це слово. Звідки ця дзвінка порожнеча всередині, яка раптом здалася свободою.
– Маринка майже доросла. Близнюки – хлопчики, їм батько потрібен. А я, може, теж утомилася. Тільки зізнатися боялася.
Сергій дивився на дружину і не впізнавав її. Де та жінка, що вісімнадцять років крутилася довкола нього та дітей? Звідки ця незнайомка з порожніми очима?
– Ти так не можеш!
– Чому? Ти ж можеш – значить, і я можу.
Наталя піднялася у спальню. За пів години спустилася з дорожньою сумкою – тією самою, з якою вони колись їздили на море. До появи дітей, коли ще кохали одне одного.
– Список на завтра, – вона поклала на стіл списаний аркуш. – Уважно.
Сергій витріщився на акуратний почерк.
– 6:00 – підйом. Сніданок: Маринці – вівсянку без цукру (вважає, що худне, не сперечайся). Близнюкам – омлет із бутербродами. Льошка не їсть помідори. Ваня любить з огірком.
– 7:15 – Маринку на зупинку. Перевір термос.
– 7:40 – близнюків до школи. У Льошки змінний одяг в синьому пакеті, у Вані – в чорному. Не переплутай – вони сваряться.
– Після школи: Льошку зі школи забирає сусідка тітка Віра (їй зателефонуй заздалегідь, номер у контактах), він сидить у неї до карате – секція на Стуса, 48, початок о 15:30.
– Ваню сам вези до логопеда – проспект Свободи, 115, каб. 304, о 15:00. Розклад на холодильнику.
– Кіт їсть лише «Віскас» із кроликом. Від курки йому зле. Хом’якам корм та воду.
– Маринка приходить сама, але перевір, щоб поїла нормально, а не чипсами обійшлася. У Вані алергія на мед та горіхи. НІКОЛИ не давай!
– Телефони лікарів, картки щеплень, рахунки – у шухляді столу, все підписано…
Півтори сторінки. Сергій читав, і в грудях наростало щось схоже на задуху.
– Наташ, почекай! – Він схопився. – Ти серйозно?
– Документи подам завтра. Якщо що – дзвони. Тільки не по дрібницях.
– Які документи? Ти куди?
– До мами. Потім винайму щось.
– А діти?
– Вони й твої також. – Наталя вперше за вечір усміхнулася одними губами. – Ти ж утомився від рутини. От і відпочинь. А я попрацюю над собою. Може, теж знайду щось цікаве.
Двері грюкнули.
Сергій стояв у коридорі, стискаючи аркуш. За стіною бурмотів телевізор. Десь нагорі рипнуло ліжко – хтось із дітей перевернувся уві сні.
Вони навіть не знали, що мати пішла.
Першу ніч він не спав. Сидів на кухні, перечитуючи список, і намагався зрозуміти, як одна людина може все це робити щодня. До третьої години відключився прямо за столом. Будильник о шостій підкинув його, як пружина.
– Тату, а де мама? – Заспана Маринка з’явилася на кухні.
– У відрядженні, – Сергій тицяв у кнопки мультиварки. – Терміново, по роботі.
– Вона ж на віддаленні.
– Клієнти… Там… Треба було.
Маринка дивилася скептично, але лізти не стала. Підлітки рідко копаються у справах дорослих.
– А сніданок?
– Зараз. Вівсянку будеш?
– Тату, я її ненавиджу. Це мама вигадала, що я худну. Зроби яєчню.
З яєчнею він упорався. Майже не пригоріла. Підняти близнюків виявилося складніше – вони скиглили, не хотіли вставати, вимагали матір.
– Вона у відрядженні, – повторив Сергій уже втретє.
– Мама нікуди не їздить, – Ваня дивився серйозно. – Вона завжди вдома.
Сергій відвіз дочку на зупинку, близнюків до школи. Вже в машині зрозумів, що переплутав пакети. Льошка ридав через чорний пакет. Ваня мовчав, але погляд був важкий.
На роботу Сергій приїхав до одинадцятої. Начальник промовчав: Сергій був цінним кадром. Аліна зустріла усмішкою, але побачивши його обличчя, притихла.
– Ти як? – Не витримала до обіду.
– Нормально, – буркнув він, хоч голова розколювалася, а перед очима пливло.
Після роботи почалося пекло. Льошку – на карате, Ваню – до логопеда. Одночасно. У різних кінцях міста.
Він подзвонив Наталі:
– Як ти це робила?
– Льошку забирала тітка Віра після школи. Ваню я везла сама.
– А тітка Віра погодиться?
– Подзвони та дізнайся.
Тітка Віра погодилася. Подивилася з погано прихованою цікавістю:
– Наталя захворіла?
– У відрядженні.
– А-а-а…
Увечері він відчинив холодильник. Залишки супу дводенної давності. Засохлий сир. Порожнеча.
Замовив піцу. Близнюки раділи. Маринка скривилася:
– Я на дієті.
– Ти ж уранці сказала, що нормально їси!
– Вранці – так. Увечері – ні.
Сергій махнув рукою.
Вночі згадав про кота. Барсік сидів біля порожньої миски й дивився жовтими очима. Корм скінчився.
– Потерпи до ранку.
Барсік не став. На світанку посеред кухні лежала купка. Сергій, звісно, наступив.
Матюкаючись крізь зуби та відтираючи підлогу, він раптом зупинився. Завмер із ганчіркою в руці.
Вісімнадцять років. Де він був усі ці вісімнадцять років? Коли Наталя бігала лікарями з немовлятами, сиділа ночами з дітьми, що температурили, розрулювала істерики, витирала шмарклі, перевіряла уроки?
На роботі. На рибалці. У гаражі. А останній рік – в Аліни, в її орендованій однокімнатній, де не пахне дитячим шампунем, та котячим кормом.
До середи Сергій припинив нормально розуміти. Засинав у два. Прокидався о п’ятій від тривоги, що щось забув. Щось пропустив?
У четвер з’ясувалося, що гроші на екскурсію треба було здати у понеділок. Льошка – єдиний із класу – не їде.
– Усі їдуть, а я ні! – ридав син. – Це не чесно!
Вчителька відповіла сухо:
– Автобус замовлений. Місця розраховані. Наступного разу будьте уважнішими.
Сергій хотів зателефонувати до Наталі, поскаржитися на несправедливість. Але затнувся. Вона б не забула. Вона ніколи нічого не забувала.
У п’ятницю зателефонувала Аліна:
– Сергію, ми тиждень не бачилися. Давай приїду, приготую щось?
Він уявив Аліну у їхньому будинку. Очі Маринки. Питання близнюків.
– Не треба. Важко тут.
– Ну… подзвони, коли звільнишся.
Звільнишся. Наче діти – тимчасовий проєкт. Здав та забув.
Субота. Сергій сидів на кухні, дивлячись у стіну. Близнюки дивилися мультики. Маринка зачинилася в себе.
Барсік точив кігті об диван – той самий, що вони з Наталею вибирали минулого року. Разом. Коли ще було «разом».
Телефон смикнувся. Допис від дружини:
– Як справи?
Він дивився на екран. “Жахливо”? «Не впораюся»? “Повернися”!
– Нормально, – написав.
У Вані у вівторок контрольна з математики. Повтори з ним. І оплати репетитора Маринці – квитанція у скриньці.
Він відчинив ящик. Квитанція. А поруч стос: рахунки за електрику, воду, газ. Розклад гуртків. Список алергенів Вані. Картки щеплень. Телефони лікарів.
Ціле життя. Розкладена за стосами. Підписане її почерком.
– Тату, – у дверях стояв Ваня. – Мама коли повернеться?
Сергій глянув на сина. Ластовиння. Серйозний погляд – точнісінько Наталя.
– Не знаю.
– Вона не повернеться, так? – Ваня підійшов ближче. – Ви посварилися?
– З чого ти взяв?
– Я чув. Вночі в туалет ходив.
У грудях щось обірвалося. Дев’ятирічний хлопчик, який не спав і слухав, як батьки вирішують розлучитися.
– Тату, можна мамі подзвонити?
– Звісно.
Ваня побіг за телефоном. За хвилину з кімнати:
– Мам! Мамо, привіт! Ти коли приїдеш? Мені тебе не вистачає…
Сергій затулив обличчя руками. У неділю він стояв на порозі тещиної квартири. Наталя відчинила. Підійняла брову:
– Що сталося?
– Наташ, повернися.
– Навіщо?
Вісімнадцять років теща кликала його горе цибулеве. Він сердився. Тепер розумів – мала рацію.
– Я не впораюся.
– Знаю. Ваня розповів – третій день на пельменях.
– Я був недолугим. Ця Аліна… не знаю, що найшло.
– Я скажу тобі, що найшло. – Наталя схрестила руки. – Сорок шість років, молода дівчинка очима блискає у твій бік — і ти вирішив, що ще ого-го.
– Що можна скинути старе життя, як шкіру. Тільки життя нікуди не дівається. Діти не діваються. Відповідальність також.
– Я зрозумів.
– За тиждень?
– Так.
Вона дивилася на нього. Мішки під очима, тижнева щетина, футболки в плямах від кетчупу.
– Заходь. Мама на дачі.
Сиділи на маленькій кухні. Чай застиг у кухлях. Сергій розповідав: Барсік, змінний одяг, екскурсія, пельмені.
– Знаєш, що найстрашніше? – Він стискав кухоль. – Я не знаю своїх дітей. Не знав, що Льошка не їсть помідори. Що у Вані алергія. Що Маринка ніколи не сиділа на дієті – це ти її змушувала вівсянку їсти.
– Не примушувала – привчала.
– Та яка різниця! Вісімнадцять років у сім’ї – і як постоялець. Прийшов, поїв, ліг на диван, пішов.
– Ти ще заробляв.
– Але ж сім’я – не тільки гроші.
Наталя мовчала. Перед нею сидів не самовпевний чоловік, що тиждень тому оголосив про розлучення. Інша людина. Розчавлена.
– Ти справді хочеш, щоб я повернулася?
– Так.
– А Аліна?
– Поговорю. Поясню.
– Що поясниш? Що за тиждень награвся?
– Що був недолугим. Що біг від того, що треба було берегти.
Наталя відвернулася до вікна. Образа. Втома. Бажання повірити. Страх знову обдуритись.
– Я теж не свята, Сергію, – сказала тихо. – За цей тиждень багато зрозуміла. Що тягла все сама і не просила допомоги. Що ти навіть не знав, скільки я роблю, бо я сама не давала побачити.
– Як це?
– Простіше зробити самій, ніж пояснювати тобі. Простіше розібратися, ніж привчати. От і привчила до того, що ти в сім’ї гість.
Вона мала рацію. Він був гостем. Зручним, що оплачує рахунки.
– Давай по-іншому, – сказав він. – Я братиму участь по-справжньому.
– Надовго вистачить?
– Не знаю. Але хочу спробувати.
Наталя мовчала. Потім обернулася.
– Знаєш, що Ваня сказав учора?
– Мам, тато дуже намагається, але в нього не виходить. Ти йому допоможеш?
Сергій проковтнув.
– Заради цього повернусь, – її голос був рівним. – Заради дітей. Не заради тебе. Поки що – не заради тебе.
– Розумію.
– І запам’ятай: ще раз…
Вона не домовила. Погляд сказав усе.
Увечері вони увійшли до будинку.
Близнюки налетіли з вереском. Барсік демонстративно відвернувся, але за хвилину прийшов тертися об ногу Наталки. Маринка вийшла з кімнати, глянула на батьків – і мовчки обійняла матір.
– Все добре? – пошепки.
– Буде. Сподіваюся.
Сергій стояв осторонь. Дивився на свою родину. Дружину, яку мало не втратив. Дітей, яких не знав. Кота, який його зневажав. Будинок, що здавався кліткою, а тепер єдине місце, де хотілося бути.
Вранці він встав о шостій. Сам. Приготував омлет – не вівсянку. Відвіз дітей, не переплутавши пакети.
І вперше за роки відчув себе не гостем.
Аліні зателефонував в обід. Розмова була коротка.
– Вона просто тебе так приручила, – кинула Аліна злісно.
Він ішов додому. Там чекали дружина, троє дітей, шкідливий кіт та два хом’яки. Хом’яки, до речі, вижили. Близнюки таки годували їх самі.
Хоч щось у цьому будинку не залежало від дорослих.
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
