— А ти цього не заслужила! — чоловік, сміючись, відібрав у мене шашлик…
…Галина тримала шампур у руці, дивилася, як сік капає на вугілля, і думала про те, що запах смаженого м’яса на свіжому повітрі завжди здавався їй символом свята. Дитинства. Чогось простого й гарного.
Але зараз, дивлячись на чоловіка крізь мерехтливе марево над мангалом, вона відчувала, як цей запах міцно переплітається з чимось іншим.
Із тим почуттям, якому вона довго не могла дібрати точної назви.
— Дай-но сюди.
Борис швидко, майже недбало підійшов до неї й висмикнув шампур із її пальців. Саме висмикнув, а не попросив.
Зробив це з коротким смішком, ніби виконав вдалий фокус.
— А ти не заслужила!
Він засміявся. Наташа з Олегом теж засміялися — трохи згодом, як сміються люди, які хочуть показати, що розуміють жарт.
Хоча насправді вони просто намагаються заповнити незручну паузу.
Галина стояла з порожніми руками.
Сонце схилялося до води, річка виблискувала серед очерету, десь далеко кукувала зозуля.
Місце було гарним — по-справжньому мальовничим, із тим особливим річковим повітрям, яке буває лише в травні, коли все вже зелене, але ще не припало пилом.
Борис вибрав гарне місце. Борис завжди вибирав гарні місця.
Вона опустила погляд на свої руки. Потім підняла його на чоловіка.
І в цю мить щось клацнуло в ній усередині — тихо, майже беззвучно, як клацає замок, коли ключ нарешті повернули в правильний бік…
Вони познайомилися шість років тому на дні народження спільної подруги. Борис тоді здався їй людиною надійною й розважливою.
Впевненим у собі, але не грубо, а якось по-доброму — так, ніби він просто знає, чого хоче, і це знання дарує йому спокій.
Галина у свої трохи за тридцять цінувала спокій. Вона виросла в родині, де батько міг спалахнути через дрібницю, а мати потім плакала на кухні, тому їй здавалося, що ось цей чоловік — інакший.
Він дарував їй квіти. Водив у кафе. Одного разу вони їхали вздовж річки пізно ввечері, і він раптом зупинив машину просто на узбіччі, щоб вона могла вийти й подивитися на захід сонця.
Галина тоді подумала: «Ось він. Ось моя людина».
