— А ти цього не заслужила! — чоловік, сміючись, відібрав у мене шашлик…
…Галина тримала шампур у руці, дивилася, як сік капає на вугілля, і думала про те, що запах смаженого м’яса на свіжому повітрі завжди здавався їй символом свята. Дитинства. Чогось простого й гарного.
Але зараз, дивлячись на чоловіка крізь мерехтливе марево над мангалом, вона відчувала, як цей запах міцно переплітається з чимось іншим.
Із тим почуттям, якому вона довго не могла дібрати точної назви.
— Дай-но сюди.
Борис швидко, майже недбало підійшов до неї й висмикнув шампур із її пальців. Саме висмикнув, а не попросив.
Зробив це з коротким смішком, ніби виконав вдалий фокус.
— А ти не заслужила!
Він засміявся. Наташа з Олегом теж засміялися — трохи згодом, як сміються люди, які хочуть показати, що розуміють жарт.
Хоча насправді вони просто намагаються заповнити незручну паузу.
Галина стояла з порожніми руками.
