«Це родинне гніздо. Звільни кімнату для Даші», — заявила свекруха, господарюючи в моєму заміському будинку. Даремно вона вирішила, що я промовчу.
— Звільни спальню на другому поверсі. Бажано прямо зараз, — безапеляційно заявила свекруха, скидаючи на мій кухонний острів, виготовлений на замовлення з цілісного дуба, три безрозмірні картаті сумки. — І взагалі, речі свої особисті збери в коробки та перенеси в комору. У нас завтра заїзд, нічого тут своїми речами перед клієнтами світити.
Я повільно відпила кави з улюбленої чашки, відчуваючи, як усередині розливається кришталево чистий спокій. Я дивилася на Зінаїду Павлівну, потім на зовицю Дашу, яка стояла за її спиною, а далі перевела погляд на свого чоловіка Вадима. Вадим старанно вдавав, що вивчає шви на ламінаті.
— Заїзд? — чемно перепитала я. — Куди? Кого?
— Ой, Аню, не удавай, що нічого не розумієш, — закотила очі Даша. Вона поправила волосся, зібране в недбалий пучок, який обійшовся їй у салоні в три тисячі гривень.
— Я ж казала навесні, я запускаю свій авторський ретрит «Дихання Всесвіту. Пробудження достатку». П’ятнадцять дівчат із Києва, VIP-тариф! Завтра о десятій ранку в них трансфер від станції.
— І до чого тут мій будинок? — я обережно поставила чашку на блюдце.
Свекруха різко сплеснула руками.
— Здрастуйте, приїхали! Який він твій? Ви з Вадиком у шлюбі три роки! Це ваше спільне, родинне гніздо! Дашці зараз потрібно стати на ноги, вона свій бізнес відкриває. Ти, як дружина брата, маєш тільки радіти й допомагати. Ми ось із нею вирішили: ретрити будуть проходити кожних вихідних.
Свекруха продовжила:
<